Архів позначки: любов

«СЕРЦЯ, ОГРІТІ ПЕРШОЮ ЛЮБОВ’Ю» (За повістю І. Франка «Захар Беркут»)

7 клас, Твори з української літератури, , , ,

Перу Івана Яковича Франка належить величезна кількість праць найрізноманітнішого спрямування. Виявив він себе і як талановитий по­вістяр. Доказом тому є його повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бен­тежить читача.

Описані події відбуваються 1241 року — у найтяжчий для українських земель час боротьби з монгольською навалою. У такі страшні й водночас героїчні часи найкраще і найповніше виявляються людські характери.

Найсвітлішими образами, що увібрали найкращі і найчистіші риси ук­раїнського народу, стали двоє закоханих — Максим і Мирослава. Від почат­ку знайомства з Максимом ми спостерігаємо за ним, дивуючись його силі і мужності. У важких випробуваннях — у боротьбі з несамовитим смер­тельним ворогом — яскраво виявляється чиста, цілісна і шляхетна натура. Таке серце здатне міцно й вірно кохати і захищати свою любов.

Із великою приязню і ніжністю виписаний образ Мирослави. Зна­йомлячи читача з нею, автор відразу наголошує на тому, що вона — не­звичайна, дивовижна. Це не зманіжена татова пестунка, а смілива й відважна дівчина, яка не боїться небезпеки і разом із чоловіками бере участь у ловах на ведмедів. Мирослава — мужня патріотка своєї землі. Згодом, зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього й монголів разом із тухольською громадою.

Увесь час вона у перших лавах вояків: спочатку приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, потім бере активну участь у захисті тухольців, навчає їх робити метавки, лікує поранених.

Водночас із розвитком трагічних подій розквітає ніжна і сильна любов між Мирославою і Максимом. Їхні серця сповнені палкого почуття один до одного, і вони долають усі перешкоди на шляху до єднання. Цікаво, що Мирослава не змирилася з гнівною відмовою батька Максимові. Як влас­тиво гордій і незалежній натурі, вона говорить відкрито про свої почуття і клянеться хлопцеві в любові й вірності. Мирослава дотримала свого сло­ва — ніжною ластівкою лине до нього, полоненого, в монгольський табір, пропонує йому тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Максим не пристав на ту пропозицію, але доля ласкава була до двох закоханих — по­при всі небезпеки, що загрожували їм, поєднала люблячі серця.

Із великою вдячністю до автора перегорнула я останні сторінки повісті. Думаю, що Максим і Мирослава — це герої, вчинки яких варто наслідувати. Учитися любити один одного і свою Батьківщину — велике щастя на землі.

Український князь б’є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)

Твори з української літератури, , , , , , , , , ,

Український князь б’є чолом рiднiй Українi (Євген Маланюк)
Євген Маланюк (1897-1968) – один iз найобдарованiших i найiнтелектуальнiших митцiв української емiграцiї та новiтньої вiтчизняної лiтератури в цiлому. Походив iз старого козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був спочатку поручиком царської армiї, потiм – старшиною армiї Української нацiональної Ради (УНР).
Пiсля упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на емiграцiю. У таборi для iнтернованих заснував лiтературний журнал “Веселка”. В Чехословаччинi закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Української господарської академiї. Хвилi другої свiтової вiйни занесли його аж до Америки. До самої смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в iнженерному бюро.
Ставлення поета до України було дуже складним i неоднозначним. Воно просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття “Малоросiйство”, опублiкована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає “малоросiйство” як типове поняття, вiдносячи його не тiльки до українцiв: “Згадаймо ще донедавна пам’ятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод, мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем”. З його точки зору “малоросiянин” – пересiчний тип iмперської людини, позбавленої своєї нацiональностi. Причому проблема полягає не в систематичному знищеннi української культури Росiєю, а в “нацiональнiй капiтуляцiї”, визнаннi своєї вторинностi й “неповноти” свого народу i культури.
В українськiй iсторiї “малоросiйство” проявляється у безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 роцi.
У “малоросiян” вiдсутня iсторична пам’ять. Вони не хочуть прислуховуватися до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiї Маланюк знаходить луки цiєї хвороби. “Малоросiйству” вiн протиставляє “мазепинство”: опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили, церкву, культуру. Найважливiшим етапом подолання цiєї хвороби Україною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого краю.
В Маланюковiй поезiї у ставленнi до України тiсно переплелися любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923 року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєї батькiвщини:
Несамовитим криком крови
Роздерлися твої уста:
сурмиш у рупор пурпуровий,
Вагiтна бурями повстань!
/…/
З несамовитого Синаю
Ти – ураганом голосiв –
Гукаєш, кличеш, проклинаєш
В своїй розiп’ятiй красi.
(“Несамовитим криком крови”).
Проте укрiплення в Українi бiльшовицької влади викликає несподi-вану реакцiю поета:
Лежиш, скривавлена i скута,
Мов лебiдь в лютiм полонi.
Яка ж страшна твоя покута!
Якi глухi, жорстокi днi!
Але вiд спiвчуття вiн переходить до гнiвних обвинувачень:
Нi, Ти не мати! Шал коханки
У чорнiм полум’ї коси,
В обличчi степової бранки
хмiль половецької краси.
Та Маланюк нарештi оговтується:
Прости, що я не син, не син Тобi ще,
Бо й Ти – не мати, бранка степова!
З твоїх степiв летять птахи зловiщi
А я творю зневажливi слова.
/”Псалми степу”/.
Так вiн, зазначаючи небажання українцiв боронити рiдну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив всього, що залежало вiд нього, для цiєї справи.
Така суперечливiсть гнiву i пристрасної любовi проходить через всю поетову творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння бiльшовицької державної машини i звiльнення вiтчизни (“Ми повертаємося всп’ять” (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.
Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любовi й ненавистi, в той же час пiддає глибокому аналiзовi стан української державностi та нацiональної свiдомостi. Вiн постiйно звертався до iсторiї України в пошуках хибного повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи невичерпнiсть нашого духу (“Невичерпальнiсть”), вiн шукає помилки то в поразцi Карла I у Полтавськiй битвi (“Полтава”), то в згасаннi впливу на слов’ян бiльш цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен (“Варязька весна”). Головний висновок його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни проявляється не в солодких пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних дiях у вирi сучасного життя.
Таким чином, Маланюк – поет глибокої думки i вольової напруги. Вiн ворог лiричної розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну, дiлову людину. А нинiшня Україна саме таку людину i потребує.