I свiчки мирної не варта та країна, Що в боротьбi її не засвiтила (за драмою Iвана Кочерги “Свiччине весiлля”)
А що кров не може змить,
Спалимо вогнем те.
Лиш боротись – значить жить.
Vivere memento!
Сильною була колись Русь. Але надто багато ворогiв зазiхало на неї. Важко було встояти проти всiх отих жорстоких i пiдступних загарбникiв… Була днина, коли Києвом заволодiли литовськi князi, поневолили трудящий люд, понаставили правити своїх воєвод. Найдошкульнiшим з усiх утискiв була заборона запалювати свiтло (нiби з протипожежних мiркувань) – вона ще бiльше принижувала людську гiднiсть. тривала ця заборона 15 рокiв, потiм її було скасовано королем Сiгiзмундом, але воєводи ще деякий час приховували це вiд народу.
Саме цей факт став основою сюжета драми I. Кочерги “Свiччине весiлля”. Юрист за освiтою, Кочерга прекрасно знав старовинне законодавство. Його твiр грунтується на достовiрних фактах i правдоподiбному задумi.
Улюбленими художнiми засобами Кочерги були контраст (антитеза) i наскрiзний образ якоїсь деталi, що його вiн проводить через увесь твiр i нарештi надає йому символiчного змiсту (у драмi, що розглядається, це – свiчка).
Палац воєводи, що сяє вогнями – i темне ремiсниче Подiлля. З одного боку, справжня любов, чистота, правдолюбство, братерство, мужня готовнiсть захищати все це у ремiсникiв, що живуть в убогих хатинках, i розпуста, брехня, пiдступнiсть – з iншого, “нагорi”. Свiтло i темрява, в прямому i переносному значеннi цих слiв. I чеснi трудiвники вступають у боротьбу за свiтло в обох його значеннях, бо саме зi свiтлом пов’язане все найкраще в життi людини, i все це треба здобува ти (добром або силою) i захищати.
Символом усього цього виступає у творi Кочерги наскрiзний образ свiчки.
Вiдома Київська традицiя 1 вересня “женити свiчку” виникла давно i проiснувала до 80-х – 90-х рокiв ХIХ столiття. У драмi “Свiччине весiлля” образ свiчки ще перегукується з образами дiвчини з народу, а потiм – головної героїнi твору, Меланки. Свiчкою називає автор i свого головного героя. Свiччине i Меланчине весiлля теж набуває символiчного змiсту: це втiлення народного повстання. Гасло повстанцiв “За Свiччине весiлля!” звучить як: “За торжество свiтла свободи!”
Прагнуть у боротьбi з поневолювачами засвiтити свiчку волi i справедливостi рiзнi люди. Це ремiсники (Передерiй, Чiп, Коляндра), такi рiзнi за долями, вiком, характерами, але єдинi у своїй ненавистi до гноблення i несправедливостi. Всi вони – єдина родина, вони готовi вмерти одне за одного i за перемогу правди. Серед них вирiзняється особливо привабливий образ зброяра Iвана Свiчки, який прагне спочатку мирним шляхом здобути для ремiсникiв документ про скасування заборони на свiтло, а потiм стає на чолi повстання, бо розумiє:
Коли добром нiхто не дасть нам свiтла,
Його здобути треба – не молить,
Бо без бронi нiкчемнi всi молитви.
Автор чiтко видiляє двi головнi характеристики цього героя: з одного боку Свiчка – нiжний закоханий, але з другого (i головного) вiн – борець, для якого добробут народу дорожчий за життя.
Я не боюсь нi смертi, нi тортур.
I все ж тобi не загасити свiтла,
Що з тьми вiкiв та через стiльки бур
Пронiс народ вiдважний i свобiдний, –
говорить вiн воєводi.
Дуже цiкавий серед образiв борцiв за свiтло i щастя епiзодичний образ ватажка звенигородських козакiв Кмiтича, носiя iдей козаччини.
I нарештi – поетичний образ Меланки, чарiвної красунi, нiжної та гордої подруги Свiчки. Зовнi вона нiби не войовнича, вона прагне до кохання, домашнього затишку:
Тодi нам свiтло любе, як воно
Своє промiння ллє в затишнiй хатi…
Але коли треба, Меланка готова вiдстоювати свою гiднiсть. “Вiльна я!” – гордо каже вона брутальним залицяльникам. I в свою трагiчну весiльну нiч Меланка поводиться напрочуд мужньо, намагаючись врятувати коханого.
Усi цi образи – частина єдиного великого образу України, що бореться за свою волю i незалежнiсть. Про це каже Кочерга ще в передмовi: “Образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi… є поетичним символом України”.
I берегли цей вогник i київськi ремiсники, а потiм i запорожськi козаки, i повстанцi усiх часiв, i всi захисники України, що жили на її теренах. Часом вiн пригасав, цей вогник, але його знову запалювали дбайливi руки. Горить вiн i горитиме, доки iснують Україна й українцi.
Хоч не менi – для вiльного народу
Колись зоря займеться свiтова! –
вiрив Iван Свiчка.
Так воно i сталося – горить свiтло в Українi, незалежнiй демократичнiй державi.
Архів позначки: Іван Кочерга
Символiчний образ свiчки як джерела свiтла i добра
Символiчний образ свiчки як джерела свiтла i добра
I свiчки мирної не варта та країна,
Що в боротьбi її не засвiтила.
/ I. Кочерга. “Свiччине весiлля”/
Вогонь, колись подарований Прометеєм, мiг зiгрiвати, але мiг i обпiкати. На вогнищi готували їжу. У вогнi приносили жертви богам. З палаючої, але неопалимої купини, Мойсей почув голос Бога, але на вогнищах ще й спалювали великих “єретикiв” Яна Гуса i Джордано Бруно.
Але усе ж таки вогонь був насамперед джерелом свiтла, без якого людям було дуже важко обходитися. Такий вогонь i став символом кохання i боротьби.
Вогонь вiчний. Вiн палав у печерах первiсної людини, в курнiй хатi селянина, в камiнi помiщицького маєтку, в олiмпiйськiй чашi, на могилi Невiдомого солдата…
Та велике полум’я спалахує часом з маленької iскри. Тому серед “вогняних” образiв свiчцi належить особливе мiсце. Навiть зараз ми iнколи вмикаємо вже електричнi свiчки, бо вони створюють романтичний затишок дружньої вечерi. Не згасають свiчки в храмах, символом пам’ятi горять вони над померлими…
Саме свiчка й стала наскрiзним образом у п’єсi I. Кочерги “Свiччине весiлля”. Символiчнi образи предметiв – наскрiзна деталь – з’являються у багатьох драматичних творах цього автора. Але свiтло – i в прямому, i в метафоричному значеннi – було головною темою “Свiччиного весiлля”, сюжет якого обертається навколо боротьби простих ремiсникiв проти заборони запалювати свiтло, яку проводили литовськi воєводи. У прямому значеннi люди боролися проти власне закону, але у символiчному – проти поневолення та приниження їхньої гiдностi, за свiтло доброти, любовi та побратимства.
Другим улюбленим художнiм засобом драматурга Кочерги була антитеза. На початку драми ми бачимо яскраво освiтлений палац воєводи i темнi хати ремiсникiв, але водночас у iншому, метафоричному значеннi, свiтла бiльше в останнiх: у палацi панувала темрява душi.
Але образи у I. Кочерги багатозначнi. так, на традицiйному народному святi образ свiчки збiгається з образом дiвчинки, що грала роль свiчки, а через неї переходить i на образ Меланки, що запалює свiчку бiля матерi, яка помирає. та за словами самого Кочерги, образ Маланки зi свiчкою має ще одне нашарування метафоричного змiсту. “Образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi… є поетичним символом України”.
Свiчкою ж називає автор непокiрного зброяра, який бореться за право народу на свiтло у широкому розумiннi цього слова.
Десятки свiчок горять на весiллi Iвана та Меланки, потiм дiвчина несе свiчку крiзь нiчну бурю, зберiгає вогник, щоб врятувати життя коханого – i образ свiчки починає збiгатися й з образом самого кохання, вiрностi та самопожертви.
Але вiд свiчки може спалахнути велика пожежа – i от вже горить палац пiдлого Ольшанського, i наче присяга звучать над мертвою Маланкою слова Iвана Свiчки:
Та не сумуй! Немарно ти терпiла
I свiчку цю немарно берегла.
На честь твою, моя голубка мила,
На честь тих мук, що ти перемогла,
Ми знов її засвiтим, як на свято,
На помсту та на волю з тих огнiв,
Що на своїх гнобителiв проклятих
Сьогоднi гнiв народний запалив.
I закликом до повстання лунає: “За Свiччине весiлля!”
За свiтло…
Довго ще триватиме боротьба за нього. За свiтло добра i кохання. За свiтло дружби та вiрностi. За усiх свiчок-дiвчат. За власну гiднiсть i власнi традицiї.
За Україну.
“I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь” (Iван Кочерга)
“I поки жив, стояти я клянусь за руську правду i єдину Русь” (Iван Кочерга)
Сонце котилося за днiпровi кручi, стомлене i припале пилом за день.
Давня Софiя… Дивишся i не можеш надивитися на цю пам’ятку, збудовану у тi далекi неспокiйнi часи, коли на Руську землю набiгали печенiги, половцi. Тодi вставали всi, кому дорога була рiдна земля i могутнiй красень над Днiпром – Київ. Вставали з мечами до бою на чолi зi своїм великим князем Ярославом.
Ярослав Мудрий – великий князь Руської землi. Саме таким змалював його образ у своїй п’єсi Iван Кочерга.
Iдея патрiотизму – наскрiзна у творi. Ярослав Мудрий був великим патрiотом своєї країни. Вiн любив свою землю i готовий був вiддати життя за неї. Князь вболiває за те, щоб народ жив у мирi. Вiн не може бути спокiйним i щасливим тодi, коли в країнi неспокiй. Заради спокою i припинення мiжусобиць Ярослав стратив новгородського посадника Костянтина, який повстав проти єдностi Руської землi. Заради миру, вiн вiддає свою улюблену дочку Єлизавету за норвезького короля Гаральда. Хоч тяжка втрата дочки, але князь насамперед пiклується про могутнiсть держави.
Ярослав гордий за свою батькiвщину i пишається тим, що в його князiвських жилах тече кров рiдного народу. Вiн з гордiстю заявляє:
Менi не треба пишних тих казок,
що предкiв нам шукають десь за морем.
Народ мiй тут, на рiдних цих просторах…
Князь бореться за єднiсть i могутнiсть Київської Русi. Ярослава недарма назвали Мудрим. Вiн заслужив на це ймення, бо завжди дбав про iнтереси держави, i народ не раз допомагав своєму князевi у скрутну годину. Князева любов до народу поєднана з розвиненим почуттям обов’язку: “ранiш закон, а потiм благодать”, – каже вiн.
Ярослав ставить iнтереси держави понад власнi. I навiть людина, що хотiла його вбити (син Костянтина Микита), пiзнавши “розум дивний мудрiшого з усiх царiв”, проймається до нього симпатiєю. Муляр Журейко допомагає князевi в тяжку годину, а Микита гине в бою за Київ.
Патрiот, борець за мир i спокiй, Ярослав перемагає печенiгiв. Вiн гордо заявляє:
I поки жив, стояти я клянусь,
За руську правду i єдину Русь!
Князь вдячний воїнам за те, що вони здолали ворога, i на честь перемоги в iм’я слави свого народу князь вирiшує увiковiчити його подвиг:
Там, на полi бою, де я сьогоднi ворога побив,
Я, дивний храм воздвигну.
Князь збудував нi з чим не зрiвняний Софiївський собор, який i нинi, через багато столiть, зачаровує нас красою архiтектурних форм, фресок i мозаїк, зустрiчаючи i проводжаючи сонце.