Архів позначки: інтеграція

РОЛЬ СТЕРЕОТИПІВ У НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

9 клас, Перекази, , , , , , , , ,

Народні стереотипи — це уява та переконання щодо інших груп, які мають свою характеристику та оцінку. Вони показу­ють теперішню позицію народу відносно інших країн, з якими постійно змінюються стосунки.

Стереотипи інших народів тісно пов’язані з оцінкою своєї держави чи народу, а також із баченням своєї народної ідентифі­кації. Народні стереотипи реагують на різниці, які існують між «нами» та «ними», на поняття опозиції та конфлікту. Інших ми можемо уявляти собі і як ворога, і як приятеля. Це означає, що бачення інших народів пов’язане передусім не з реальними фак­тами, а зі своєю народною самоідентифікацією. Отже, стереотипи не є правдивою оцінкою інших осіб.

Тепер варто докладно проаналізувати автостереотип українця, тобто стереотип самого себе і своєї нації. Польський дослідник Рябчик, уважає що самооцінка ніколи не відповідає істині, бо об’єктивна картина свого народу великою мірою абстрактна, мін­лива і неможлива для чіткого окреслення. Автостереотип також не помилка, бо впливає на поведінку і думання свого народу, який несвідомо підтверджує висловлені очікування. Найчастіше стереотип свого народу складається, перш за все, з позитивних рис, і меншою мірою — з негативних. Наприклад, поляки вважа­ють англійців скупими, себе ж — ощадними; українці вважають росіян — за лінюхів, а себе за повільних. Із застереженням і дис-тансом — американці ставляться до азіатів, наголошують на сте­реотип «азіатської жорстокості» і «експансії зі сторони іншого світу». Звичайне стереотипне думання не є загрозою у відкритих державах, де є вільний обіг інформації, дотримання цінностей демократії, свідомість права, пріоритет прав людини і високий рівень освіти та культури.

Народ є історично-культурною категорією, формується зав­дяки довготривалій інтеграції багатьох різних племен. Існування народу як спільноти є суспільним фактом і витвором свідомості: на формулювання народу впливають об’єктивні чинники: еко­номічні, культурні, політичні, а також ставлення окремих осіб до своєї землі, переконання у спільному походження, почуття спільної історії, позитивна самооцінка, свідомість спільних інте­ресів, бажання мати незалежну державу. У такий спосіб народ наближується до своєї батьківщини. Становлення народної само-ідентифікації свідчить про зрілість народу. Варто наголосити, що на формування народної тотожності великий вплив має розвиток мови, друкування літератури цією мовою, спільно пережита істо­рія. Це зміцнює бажання творити свою сильну державу. Свідо­мість приналежності до своєї держави дуже важлива. «Здорова» держава повинна дати людині гідність, почуття безпеки, почуття своєї вартості, гордість, високий рівень культурної і релігійної спадщини. Основою Батьківщини є народ, свідомий своєї історії, який відчуває зв’язок зі своїми попередніми поколіннями і має бажання у майбутньому продовжувати розвиток своєї Батьків­щини. Наступним елементом Батьківщини є її територія, яка історично належить народу. Загроза втрати своєї землі є чин­ником, який веде до дій політичних — наприклад, до боротьби за свою незалежність, інтенсивного культурного розвитку. Бать­ківщина вміщає в собі спадщину культури, вона є джерелом буття народу, із чим пов’язана мова, а також історія, яку переказуємо від покоління до покоління. Історія — це пам’ять народу, тому знищити історію — це те саме, що позбавити людину пам’яті. Народ, який втрачає свою історію, втрачає свою самоідентифіка-цію. Варто наголосити, що сам народ, сама територія, державна структура чи культура не є ще батьківщиною — але всі ці компо­ненти, а найважливіше культура народу разом творять батьків­щину. Є багато українців, народжених за межами України, однак вони вважають її своєю вітчизною, є також багато неукраїнців, які мешкають в Україні, але ототожнюють себе з українською культурою і традицією, вважають Україну своєю батьківщиною. Почуття приналежності до своєї вітчизни опирається, передусім, на знанні і сприйнятті своєї культури (О. Козанкевич; 529 сл.).

Лексична робота.
• Експансія — розширення сфери панування монополістичних об’єднань або держав, що здійснюється як економічними, так і неекономічними методами.
• Інтеграція — доцільне об’єднання та координація дій різних частин цілісної системи.
• Пріоритет — переважне, провідне значення чого-небудь; перевага над чим-небудь.
• Стереотип — те, що часто повторюється, стало звичайним, за-гальноприйнятим і чого дотримуються, що наслідують у своїй діяльності.

МОВА ЯК ОБ’ЄКТ ТА ІНСТРУМЕНТ ІСТОРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

9 клас, Перекази, , , , , , , , , , ,

Мова не лише унікальний засіб усного, писемного та електрон­ного спілкування, але й носій усіх знань, насамперед історич­них, які є компонентом кожної науки. Вона — основа інтеграції наук, розгортання міждисциплінарних досліджень, у тому числі й українознавчих. Мова є продуктом природно-історичного роз­витку людства, пріоритетною ознакою окремішності етносу, нації, їх берегинею. У мові акумулюються історія, культура й духов­ність нації, її ментальність, суспільна свідомість, традиції, зви­чаї, моральні цінності.

Як відомо, історія належить до найдавніших галузей знань, витоки яких у часовому вимірі співпадають із зародженням кому­нікативної функції мови. У мові наших предків зафіксовані всі найважливіші поняття історичної науки, чимало з яких перекочу­вало в українську мову від інших народів у процесі цивілізаційних контактів, насамперед від греків, у тому числі й сам термін «істо­рія», а також «історіографія», «археологія», «архів», «епоха», «факт», «метод» і т. д. Помітний слід у лексиці історичних знань залишився нам у спадщину від тривалого перебування україн­ських земель у складі Польщі, Литви, Росії, Австро-Угорщини, позате домінуюче місце в ній посіли автохтонні поняття, зафік­совані давньоукраїнськими літописцями у Києві та Чернігові, Володимирі-Волинському та Галичі, творцями «Велесової книги», «Повісті минулих літ», «Слова о полку Ігоревім», церковнослуж-бових книг тощо.

Розвиваючи думку про мову як дієвий інструмент історич­ного пізнання варто наголосити, що будь-яке історичне дослі­дження розпочинається з прочитання джерела. Робота з пи­семними пам’ятками Х-ХУст. вимагає спеціальної мовної та палеографічної підготовки історика, знання давньоукраїнської та церковнослов’янської мов, урахування особливостей тогочас­ного письма, зокрема відсутності поділу тексту на речення, часто і на слова, наявності своєрідних скорочень, виносних букв тощо. Знання історії мови допомагає історику вірогідніше встановити час і місце створення пам’ятки, її авторство, забезпечити наукове тлумачення текстів, яке включає мовну і термінологічну фази. Інколи незнання мовної системи, особливостей лексики епохи призводить до хибних висновків. Свого часу Л. Гету та В. Сер-гієвич на основі неправильного мовного тлумачення 26-ї статті «Руської Правди», де говорилося про смердів та холопів, дійшли помилкового висновку про рабовласницький характер Київської держави.

В історичній науці важливе місце посідають лінгвістичні дже­рела. Лінгвістичні джерела виникли задовго до писемності й висту­пають як назви географічних та природних об’єктів, етносів, дер­жав, як власні імена. Це так звані оніми, для дослідження яких застосовують методи лінгвістики, щоб глибше зрозуміти історич­ний зміст імен і назв, їхнє походження, проникнути в їх первісну форму, вимову, встановити час їх виникнення простежити мовну трансформацію. Заслуговують подальшого дослідження найголов­ніші топоніми українського народу: Русь, русичі, Україна, укра­їнці. У шкільних підручниках по-різному, інколи суперечливо трактується їхнє походження та значення, не враховується вся сукупність відомостей з цього питання. Часто не береться до уваги той факт, що найдавніша наша назва «Русь» була вкрадена пів­нічним сусідом, що слово у перекладі з латині означає «поле», «нива», «земля», а назва «Україна» походить від слова «країна», яке у мові русичів середньовіччя використовувалось як синонім слова «держава». Лінгвістичні джерела відкривають перед дослід­ником світ народних вірувань, звичаїв, обрядів, міфів, культури й ментальності, дають змогу заглибитись у мовну лабораторію істориків різних епох, починаючи від Нестора та Сильвестра, В. Антоновича та М. Грушевського і закінчуючи нашими сучас­никами. Методи лінгвістики допомагають ґрунтовніше дослідити козацькі реєстри, універсали Б. Хмельницького, інших гетьма­нів, літописи Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб’янки, «Історію Русів» та інші джерельні свідчення. Зразок умілого поєд­нання історичних та лінгвістичних методів дослідження «Слова о полку Ігоревім» залишив видатний історик сучасності Михайло Брайчевський. Він переконливо довів його автентичність і висло­вив слушні думки щодо часу створення пам’ятки та її авторства. Аналізуючи епоху, у якій творив автор, мову джерел, на які він спирався, зокрема Ігоревої пісні, історик зробив висновок про те, що «Слово…» було написане між 1187 і 1202 рр. Спостере­ження над мовою твору, його переобтяженням галицькою говір­кою дозволили вченому припустити, що автор походив із Галича, але добре знав Київ, оскільки у тексті згадуються такі історичні місця, як Боричів тік, церква Святої Богородиці Пирогова тощо. Методи лінгвістики необхідні для з’ясування масштабів негатив­ного впливу на мовне поле України теорії «зближення мов», яка вела до обкрадання словникового запасу української мови, витіс­нення з неї так званих архаїзмів і діалектів, засмічення суржи­ком. Як згадував П. Загребельний, коли він подав до видавництва історичний роман «Диво», то один з відповідальних працівників радив замінити навіть такі слова, як виокремив, сталий, окра­єць, вудженина, неубутній, кулився, архетипи та ін. Лінгвіс­тика потрібна також для осмислення взаємозв’язку історичного процесу та правописних норм, принципів закріплення лексич­них норм у правилах, словниках та енциклопедіях (Я. Калакура; 679 сл.).

Лексична робота.
• Автентичність — справжність.
• Автохтон — корінний житель країни або місцевості; абори¬ген, тубілець.
• Акумулюватися — збиратися, нагромаджуватися, зосереджу¬ватися.
• Архетип — прообраз, ідея.
• Вудженина — копчене м’ясо, шинка.
• Інтеграція — доцільне об’єднання та координація дій різних частин цілісної системи.
• Історіографія — 1. Наука, що вивчає розвиток і нагрома¬дження знань з історії суспільства, а також історичні дже¬рела. 2. Сукупність історичних творів, що стосуються певного періоду або якої-небудь проблеми; історична бібліографія.
• Кулитися — сутулячись, щулитися (від холоду, вітру, страху).
• Лінгвістика — наука про мову; мовознавство.

• Ментальність — 1. Інтелект, розумові здібності. 2. Психіка, психічний стан.
• Палеографія — допоміжна історико-філологічна дисципліна, що вивчає зовнішній вигляд і письмо стародавніх рукописів з метою їх правильного прочитання та встановлення часу та місця написання.
• Топонім — власна географічна назва
• Трансформація — зміна, перетворення виду, форми, істотних властивостей чого-небудь.

Міждисциплінарна інтеграція як засіб математичного розвитку дошкільників

Психологія

Розділ І.
1. Міждисциплінарна інтеграція
як засіб математичного розвитку дошкільників
Пізнання об’єктивної дійсності не можна забезпечити тільки однією науковю і відповідним навчальним предметом. Треба розв’язувати проблему між наукових і міждисциплінарних взаємодій і відношень між ними. З’ясування суті міждисциплінарних зв’язків можливе через розкриття характеру, ролі і значення міжнаукових зв’язків.
Для міжнаукової взаємодії достатньо і двох наук. Кожна з них може бути зінтегрована в між науковий процес, як цілісна система або через свої структурні ланки. При цьому важливою є і якісна сторона взаємодії, тобто властивості самої природи взаємодії.
У процесі інтегрування наук відбувається посилення взаємних зв’язків між їх структурними ланками і підвищення ступеня їх єдності. Це і є системним інтегративним ефектом. Відповідно, інтегративні між наукові взаємодії завжди ведуть до нових результатів, підсилюючи ефективність наукових досліджень.
Сучасні інтегративні процеси в науці відбуваються:
1) в окремій науці; 2) між науками однієї галузі, але без участі філософії, що визначає міжнауковий міждисциплінарний підхід; 3) між конкретно науковим пізнанням і філософією, що і є загальнонауковим підходом.
Усі три підходи є основними формами реалізації сучасних інтегративних тенденцій у розвитку наукового пізнання, а, відповідно, й основними формами реалізації сучасних міжнаукових взаємодій. Методологічною основою взаємних зв’язків усіх трьох підходів є єдність одиничного, особливого й загального (всезагального), що визначає інтегративний підхід у науковому розвитку. Інтегративні тенденції, які відбуваються на всіх трьох рівня розвитку наукового пізнання (емпіричному, теоретичному і світоглядному) відрізняються тим, що охоплюють технічні засоби й операції пізнання, теоретичні прийоми, методи і процедури наукових досліджень та синтезують світоглядні елементи в науковому змісті. Загальноприйнятою є діалектика синтезу наук за В.Кедровим [ ].
Міждисциплінарні зв’язки виступають важливою ланкою відповідності дошкільної освіти розвитку наукової теорії. Тому розглядати гносеологічну природу, суть причини і потребу міждисциплінарних взаємозв’язків слід з позицій міжнаукових взаємозв’язків.
Психологічні основи міждисциплінарних зв’язків було закладено вченням І.Павлова про динамічний стереотип і другу сигнальну систему [ ]. Спираючись на уявлення про особистість, вітчизняні й зарубіжні психологи І.Сік орський, Д.Нколенко, Г.Костюк, Н.Менчинська, Л.Виготський, С.Рубінштейн, В.Давидов, Ю.Самарін, О.Матюкін, А.Смирнов, О.Леонтьєв, Д.Ельконін, Ж.Паже, Д.Сева, К.Леві, Д.Гілфорд та інші їх поглибили й розширили. П.Кулагін на основі іторико-ретроспективного аналізу розвитку ідеї міждисциплінарних зв’язків показав, що кожна історична епоха в педагогіці (Я.Коменський, І.Песталоціі, А.Дістервег, К.Ушинський, В.Сухомлинський та інші) продукувала свій підхід до розв’язання проблеми міждисциплінарний зв’язків [ ].
Сучасні концепції реалізації міждисциплінарних зв’язків І.Звєрєва, В.Федорової, Н.Борисенко, А.Усової, В.Максимової, В.Ільченко та інших свідчать, що міждисциплінарні зв’язки відображають між наукові зв’язки в змісті й методах навчання гуманітарних і природничих дисциплін. Навчальні предмети є дидактичним еквівалентом основ відповідних наук.
М.Борисенко вважає, що між наукові взаємодії виникають під час: 1) комплексного вивчення різними науками одного й того самого об’єкта (проблеми); 2) використання методів однієї науки в інших для вивчення різних об’єктів; 3) використання різними науками однієї й тієї самої теорії для вивчення різних об’єктів. Відповідно, на його думку, треба виділяти три види міждисциплінарних зв’язків. Перший виступає як засіб для всебічного вивчення предметів і явищ, пізнання їх зв’язків, а також поглиблення формування понять. Другий забезпечує ознайомлення учнів з науковими методами та їх застосуванням. Третій вид зв’язків покликаний забезпечити глибоке розуміння суті виучуваних понять, категорій, законів і теорій для пояснення різних явищ. Звідси Н.Борисенко доходить висновку про потребу досягнення максимуму міждисциплінарних взаємодій під час формування у дітей світоглядних поглядів. При цьому кожний вид зв’язку виконує певну дидактичну функцію, а разом вони сприяють утворенню системи знань, їх синтезу, а також розвитку у дітей цілісного світогляду.
Такий погляд на нашу думку, є фундаментальним для правильного розуміння гносеологічної суті міждисциплінарних зв’язків як форми дисциплін них взаємодій.
Ускладнення міждисциплінарних зв’язків на вищих вікових ступенях навчання дає змогу одночасно підвищувати рівень їх узагальнення і, відповідно, розвивати здібність до методологічного обґрунтування. При цьому поглиблюється й розширюється: 1) логічність знань, які у вигляді елементів діти емпірично засвоюють під час вивчення окремих дисциплін; 2) знання історії науки, що розкриває її соціальні функції і зміну стилів наукового мислення. В кінцевому результаті перед дітьми відкриваються загальні особливості наукового мислення і способи філософського осмислення світу.
Науково-теоретичне мислення матиме свій інструмент – найбільш загальні, фундаментальні закони природи й суспільства, наукові теорії їх використання створить умови для формування глобального, екологічного мислення, коли в центрі картини світу буде людина, якій кожний відкритий закон додаватиме впевненості і можливостей, щоб оптимально і з розумною метою використовувати природу. “Мислення, здатне оперувати найбільш загальними фундаментальними закономірностями, інтегрувати і обґрунтовувати на їх основі явища дійсності, часткові закони різних наук, – за визначенням В.Ільченко, – прийнято вважати інтегративним мисленням” [ ].
Розгляд міждисциплінарних зв’язків з позицій цілісності навчально-виховного процесу показує, що вони функціонують на рівні трьох взаємопов’язаних типів: 1) змістово-інформаційних; 2) операційно-діяльнісних; 3) організаційно-методичних.
Реалізація міждисциплінарних зв’язків потребує: 1) узгодження в часі вивчення окремих навчальних предметів, тем; 2) забезпечення наступності і неперервності в розвитку понять; 3) забезпечення єдності в інтерпретації загальнонаукових понять; 4) недопущення дублювання під час формування одних і тим самих понять у процесі вивчення різних предметів; 5) забезпечення єдиного підходу до розкриття однакових класів понять; 6) систематизація й узагальнення понять [ ].
Важливо розрізняти види міждисциплінарних зв’язків за їх функцією у формуванні понять: 1) використання понять, уже сформованих під час вивчення іншого предмета для формування нових понять; 2) використання понять уже сформованих раніше на заняттях з інших дисциплін, під час вивчення даного предмета; 3) дальший розвиток на заняттях з даного предмета поняття формування якого було розпочато в процесі вивчення іншого предмета; 4) систематизація й узагальнення понять, з якими діти ознайомлюються на заняттях з різних дисциплін. Викладене повною мірою можна застосувати в базовому курсі математики, хоча це вимагає особливої методології. Для цього необхідне спеціальне виховання, свого роду перебудова мислення.
Інтегрування математичних понять у дошкільників в останні десятиріччя значно зростає. Фізика, хімія, астрономія, біологія, економіка, медицина, навіть лінгвістика й літературознавство, – всі ці науки користуються її методами.
Аналіз навчальних планів спеціальності “Педагогіка і психологія (дошкільна)” засвідчує, що існує цілий комплекс дисциплін, які можуть бути об’єднані одним консолідуючим ядром – математикою. Ці дисципліни взаємо проникають, окремі їх положення схрещуються, взаємодіють, і всі вони пов’язані між собою основним предметом їх вивчення – особистістю дитини, віковими особливостями її навчання і виховання. Побудова і систематизація знань, тих чи інших тематичних ліній, які ми вивели з курсу кожної дисципліни можуть утворювати нові, відносно самостійні рушійні сили, або цілі локальні блоки.
Наприклад, зображувальна діяльність, де одним з таких блоків мають виступати художні промисли, в основу яких закладений математико-доцільний зміст (рослинні і тваринні елементи рідної величини, геометричні

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9