Архів позначки: опозиція

РОЛЬ СТЕРЕОТИПІВ У НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

Народні стереотипи — це уява та переконання щодо інших груп, які мають свою характеристику та оцінку. Вони показу­ють теперішню позицію народу відносно інших країн, з якими постійно змінюються стосунки.

Стереотипи інших народів тісно пов’язані з оцінкою своєї держави чи народу, а також із баченням своєї народної ідентифі­кації. Народні стереотипи реагують на різниці, які існують між «нами» та «ними», на поняття опозиції та конфлікту. Інших ми можемо уявляти собі і як ворога, і як приятеля. Це означає, що бачення інших народів пов’язане передусім не з реальними фак­тами, а зі своєю народною самоідентифікацією. Отже, стереотипи не є правдивою оцінкою інших осіб.

Тепер варто докладно проаналізувати автостереотип українця, тобто стереотип самого себе і своєї нації. Польський дослідник Рябчик, уважає що самооцінка ніколи не відповідає істині, бо об’єктивна картина свого народу великою мірою абстрактна, мін­лива і неможлива для чіткого окреслення. Автостереотип також не помилка, бо впливає на поведінку і думання свого народу, який несвідомо підтверджує висловлені очікування. Найчастіше стереотип свого народу складається, перш за все, з позитивних рис, і меншою мірою — з негативних. Наприклад, поляки вважа­ють англійців скупими, себе ж — ощадними; українці вважають росіян — за лінюхів, а себе за повільних. Із застереженням і дис-тансом — американці ставляться до азіатів, наголошують на сте­реотип «азіатської жорстокості» і «експансії зі сторони іншого світу». Звичайне стереотипне думання не є загрозою у відкритих державах, де є вільний обіг інформації, дотримання цінностей демократії, свідомість права, пріоритет прав людини і високий рівень освіти та культури.

Народ є історично-культурною категорією, формується зав­дяки довготривалій інтеграції багатьох різних племен. Існування народу як спільноти є суспільним фактом і витвором свідомості: на формулювання народу впливають об’єктивні чинники: еко­номічні, культурні, політичні, а також ставлення окремих осіб до своєї землі, переконання у спільному походження, почуття спільної історії, позитивна самооцінка, свідомість спільних інте­ресів, бажання мати незалежну державу. У такий спосіб народ наближується до своєї батьківщини. Становлення народної само-ідентифікації свідчить про зрілість народу. Варто наголосити, що на формування народної тотожності великий вплив має розвиток мови, друкування літератури цією мовою, спільно пережита істо­рія. Це зміцнює бажання творити свою сильну державу. Свідо­мість приналежності до своєї держави дуже важлива. «Здорова» держава повинна дати людині гідність, почуття безпеки, почуття своєї вартості, гордість, високий рівень культурної і релігійної спадщини. Основою Батьківщини є народ, свідомий своєї історії, який відчуває зв’язок зі своїми попередніми поколіннями і має бажання у майбутньому продовжувати розвиток своєї Батьків­щини. Наступним елементом Батьківщини є її територія, яка історично належить народу. Загроза втрати своєї землі є чин­ником, який веде до дій політичних — наприклад, до боротьби за свою незалежність, інтенсивного культурного розвитку. Бать­ківщина вміщає в собі спадщину культури, вона є джерелом буття народу, із чим пов’язана мова, а також історія, яку переказуємо від покоління до покоління. Історія — це пам’ять народу, тому знищити історію — це те саме, що позбавити людину пам’яті. Народ, який втрачає свою історію, втрачає свою самоідентифіка-цію. Варто наголосити, що сам народ, сама територія, державна структура чи культура не є ще батьківщиною — але всі ці компо­ненти, а найважливіше культура народу разом творять батьків­щину. Є багато українців, народжених за межами України, однак вони вважають її своєю вітчизною, є також багато неукраїнців, які мешкають в Україні, але ототожнюють себе з українською культурою і традицією, вважають Україну своєю батьківщиною. Почуття приналежності до своєї вітчизни опирається, передусім, на знанні і сприйнятті своєї культури (О. Козанкевич; 529 сл.).

Лексична робота.
• Експансія — розширення сфери панування монополістичних об’єднань або держав, що здійснюється як економічними, так і неекономічними методами.
• Інтеграція — доцільне об’єднання та координація дій різних частин цілісної системи.
• Пріоритет — переважне, провідне значення чого-небудь; перевага над чим-небудь.
• Стереотип — те, що часто повторюється, стало звичайним, за-гальноприйнятим і чого дотримуються, що наслідують у своїй діяльності.

Розвиток політології

Розвиток політології
1) Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О.Кантом, Г.Спенсером. Розвиток науково – технічного прогресу, політичні, соціально-економічні перетворення призвели до кризи позитивізму на зміну якого на початку 20-х років ХХст. Прийшов неопозитивізм, принципами якого були біхевіоризм, об‘єктивізм.
У 20-х роках ХХст. Дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з‘ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки.
Розвиток політичної науки у 20-30рр. Пішов кількома шляхами. В одних державах (СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших (США) політологія перетворилась на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чинників, що впливають на політичну поведінку людей.

2) Після війни політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х років провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм. Тут головна увага концентрується на вивченні поведінки людей у політичній сфері.
На зміну біхевіоризму прийшов систематизм, головним представником якого був Д. Істон. На його думку, головне завдання політичної науки не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно – політичного розвитку.
До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (Арон, Фрідріх та ін.) та суспільно – політичної модернізації (Алмонд, Пай)
Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібералізмом, беручи за критерій порівняння типів організації політичних партій.
Автори теорій модернізації вважають, що сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання.
Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (США, Англія) і повторну (країни Азії, Африки, Латинської Америки, тобто, розвиток на основі запозичених інститутів).

3) Основними проблемами політичної модернізації в посткомуністичних країнах є:
 Виведення з-під політичного контролю економіки;
 Створення відкритої соціальної структури;
 Формування інститутів, які забезпечують взаємну безпеку;
 Досягнення згоди пануючих і опозиційних сил.

4) В кінці ХХст. В центрі уваги учених постала проблема глобалізації. Глобалізація є якісно новою стадією розвитку світогосподарських зв‘язків і означає “постінтернаціоналізацію” суспільного життя.
Англійський соціолог і політолог Ентоні Гідекс трактує процес глобалізації, як “розширення світових соціальних зв‘язків, які з‘єднують віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, що відбуваються далеко від них”.
Процес глобалізації сприяє взаємозв‘язку і взаємозалежності всіх країн і етнонаціональних спільнот, “спресовує” світ у єдине ціле, формує так звану “світову культуру”.
В цілому у другій половині ХХст. Набули розвитку напрями, ідеї, сформульовані у довоєнний час.