Архів позначки: художня майстерність

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ І. БАГРЯНОГО В РОМАНІ «ТИГРОЛОВИ»

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. Адже існує певний набір художньо-виражальних засобів, якими послуговується будь-який автор. Справа лише в тому, в яких пропорціях це подається і чому віддає перевагу митець, які його улюблені засоби, наскільки вони ори­гінальні чи традиційні. У справді талановитого письменника, на наш по­гляд, ці художні засоби мають бути непомітними, але відтворювати такі художні словесні образи, які запам’ятовуються, вражають, роблять непов­торною словесну тканину, творять індивідуальний стиль.

Щодо роману І. Багряного «Тигролови», то тут можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського.

Із традиційних засобів автор часто вживає епітети, інколи навіть дуже нагромаджує їх. Наприклад, тайга у І. Багряного височенна, чотириярус­на, буйна, непролазна, зачарована. І це тільки в одному реченні! Любить письменник і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщи­на, мов щітка; повалені дерева, мов велетні на полі бою; тиша, як у дивному храмі дивного бога, та ін.). Зустрічаються й метафори різних видів («сон­це .ткало золоті прошви на білій скатертині»; «тюбетейки грубо перепро­шували, виправдовуючись перед френчем»), часті антитези (ударники і літуни, прокурори, розтратники, відповідальні відряженці і безвідпові­дальні рвачі). Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афорис­тичні вислови та пісні (ні пари з уст, геройське діло не кожен зробить, ко­зача кров, Бог не без милості, козак не без щастя, у сміливих завжди щастя є). Присутні також елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення. Синтаксис різноманітний — від серії корот­ких односкладних речень до складних конструкцій на кільканадцять рядків. Постійно зустрічаються детально виписані пейзажі, інтер’єри. Скрізь при­сутній майже іронічний підтекст. Але є й те, що належить до творчих зна­хідок І. Багряного. Оригінальний початок у формі казки — наскільки фан­тастично страшної, настільки й правдивої. Письменник використовує антитезу не лише на словесному рівні, а й на образному. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. І все це під загальною назвою «соціалістіческоє отєчество». Дві України — справжня, стероризована і сплюндрована, та ідилічна, патріар­хальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Хоч інко­ли письменник буває багатослівним і декларативним, чимало його образів виростають до символів. Наприклад, поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри у клітках — доля головного героя. Навіть прізвища тут не прості, а старовинні козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

І. Багряний — не безсторонній оповідач. Скрізь відчувається у романі біль автора за свій нещасний народ і гнів на тих, хто занапастив його долю. Це помітно і в патетиці висловів, і в іронічній транскрипції російських слів («дєло слави, дєло честі, доблєсті і геройства», «експрес, которий возіт дрова і лєс», «соціалістіческоє отєчєство», «ви умєрлі, но дєло ваше живьот!»). Поряд із «золотими арабесками» автор вживає просторічні, навіть лайливі слова.

Отже, завдяки художній майстерності письменника ми маємо й ен­циклопедію життя українців Далекого Сходу, і багатопроблемний полі­тичний роман, і чудову пригодницьку книжку зі щасливим, майже фан­тастичним фіналом, і твір, що дає читачеві естетичну насолоду.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ АВТОРА У КІНОПОВІСТІ «УКРАЇНА В ОГНІ»

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Читаєш кіноповість «Україна в огні», дивуєшся і захоплюєшся. Якою поетичною силою, художньою майстерністю треба володіти автору, щоб читач усім серцем проникся болями і трагедіями народу, думав над проблемами твору, як над своїми власними, що зачіпають за живе, болять, як рани.

Сценарій фільму «Україна в огні» складається з п’ятдесяти епізодів-картин, а кожна з них — з певної кількості кінокадрів. Але це ще й кіно­повість, тому можна говорити про розділи. Епізоди, що лягли в основу цих розділів,— надзвичайні, виняткової сили, що виростають до символів: люди у ярмах і шлеях у середині ХХ століття орють землю; цнотлива і скромна дівчина відчайдушно пропонує себе першому стрічному, але нашому вої­ну, щоб не дістатися ворогові; хлопець обіцяє коханій повернутися до неї за будь-яку ціну, хоч бронзовим пам’ятником за вікном; двоє українців ду­шать один одного на колючому дроті концтабору за переконання; батько записує дочку на німецьку каторгу; син-дезертир вбиває власного батька; мати гонить сина-поліцая дрючком у партизани. Світ знову розколовся на «своїх» і «чужих» незалежно від ступеня кровної спорідненості. То ж кож­на така картина — відображення кричущих протиріч, якими сповнене життя нашого народу, відображення безмежної як зовнішньої, так і внутрішньої трагедії України. Прийом контрастів, часто вживаний автором, виправдо­вує себе у творі, бо саме це стало основою негараздів, «суперечливих траге­дійних стиків» у нашому суспільстві під час війни.

Батальні сцени описані Довженком із неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. Ось лише один приклад:

«Огонь… Огонь… Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений вогонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гар­мати вертілись у них у руках, як іграшки.

Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в но­рах… Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. …Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю».

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить метафорі, пер­соніфікації та алегорії. Їх зустрічаємо скрізь у творі: «Степи гнівом утопта­но та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вули­ця», «плакав вагон», та й сама назва твору метафорична — «Україна в огні».

У композиції письменник використовує й такі прийоми, як описи сну чи видіння. Вони виконують роль ретардації (гальмування) дії для глиб­шого її осмислення (тяжкопораненому Василю Кравчині на операційно­му столі ввижається-пригадується, то як його витягають із палаючого танка, то як він керує атакою, то як падає від вибуху ворожої гранати.

Сон Ернста фон Крауза про те, як його піймали партизани і покара­ли за скоєне, є передбаченням подій, що незабаром стануться.

У кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтек­сту — він посилює психологізм твору. Так, замість тривалого діалогу між Запорожцем і Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взає­мної ненависті, автор дає одну-єдину фразу: «…вони подали один одно­му руки, розстрілявши тут же один одного очима».

Здавалося б, у такому серйозному, трагедійному творі не до жартів. Але письменник вірний правді життя і показує ще одну рису українського національного характеру — вміння посміятися над собою та над іншими навіть у найскладніший час. Це, на мій погляд, іде від наших славних предків — мужніх козаків-запорожців, що сміялися ворогові в лице, навіть сидячи на палі.

Найбільше у повісті жартує і діє з гумором Мина Товченик. Він умуд­рився підслуховувати ворогів у самому штабі, сидячи на печі. Але не втри­мав язика і вирішив висловити вголос свою думку про Гітлера. На пи­тання окупантів, які його схопили, де Запорожець, він відповідає: «Де кущ, там і Запорожець, де ліс, там і тисяча… » Мина кмітливо втікає від поліцаїв знову на піч, а коли його ще раз піймали, то, щоб відтягти свою страту, починає з натхненням співати фашистський гімн так, що окупан­ти вимушені були завмерти струнко в офіційному вітанні. На щастя Тов­ченика саме в цей момент нагодилися партизани, і той, «знявши петлю, почав по-хазяйськи складати вірьовку».

Отже, О. П. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» показав себе визначним майстром пера, людиною з гарячим серцем, якій болять рани народні і яка вірить у безсмертя свого рідного народу.

ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ С. ВАСИЛЬЧЕНКА У ПОВІСТІ «ТАЛАНТ»

10 клас, Твори з української літератури, ,

Твори С. Васильченка залишають по собі незабутнє враження, і не стільки своїм змістом, скільки формою, художнім втіленням. Кожен рядок (якщо це не діалог) — ніби пісня. Пейзажі, монологи, авторська роз­повідь — суцільні закодовані картини, символічні та метафоричні.

Важко сказати навіть, який художній прийом у С. Васильченка улюб­лений.

Осіннє листя не пожовтіло, а його «золотарі позолотили», торба — «мандрівниця», вірші — «зелені, зелені, як рута». Повітря — «чисте, хо­лодне, дише, як вино».

Постійно переплітаються темні і світлі тони: «чорний в жалобі веле­тень ліс», «процесія мовчазна, сувора» — і квіти, стрічки, гірлянди хри-зантемові білі, «у вікнах золотих»; «юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть…», «Будували, сподівались — ударив грім: розбив, по полю розвіяв…». Засіб контрасту створює неповторне враження й далі, у відомій символічній картині нічного дощу: «А з усіх боків шумлять вікна — плачуть… » — і «В мене грає радість, як вино…». Особливо зворушливо-оптимістична остання фраза: «Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!.. »

Учитель-оповідач у повісті — романтик, уміє опоетизовувати найбу­денніші речі: «Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей — синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих ри­бок до самітного в морі темряви огника в вікні». Його «я» часто зливається з авторським, і проза стає ритмічно, поетично організованою. Ось хоча б початок VI розділу: «Жили осінь, жили й зиму, мов краї невідомі в своїй школі, як у ковчезі, перепливали. Під вікнами мінялися береги. Були вони ясні й смутні, з золотими листопадами, із заходами огняно-червоними, узорами з листу осіннього помережані; далі пливли темними краями в ту­манах та дощах… Пливли, пливли і на один ранок випливали несподіва­но на білі, казкові береги».

Мабуть, лише у Васильченка «хурщик» намагається перевезти «в хуртовину хуру реготу», а «веселощі ніби дражнилися» з героями, «налітали … лізли непрохані у вікна, робили гармидер, і ставало так теп­ло і затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті, да­лекі, непевні сподівання».

Неповторні, сповнені тонким гумором описи прийому новачків до шко­ли. Так і постають в уяві «чоботи, як ґринджоли» і над ними «кудлата шап­ка». Це маленький нетерпеливець «Гелман Вашильович», який по дорозі за­був своє прізвище, простягає для привітання учителеві «руку, з курячу лапку завбільшки» і «хрипким баском» просить записати його до школи.

Органічно вплітає автор у тканину твору рядки з народних пісень. Смутному фіналові відповідають слова:

Чого вода каламутна, Чи не хвиля збила?..

Вони, як і інші, несуть певне композиційне навантаження. Це й улюблена пісня Тетяни, що закінчила життя самогубством, і спогад про її загублений талант, як і змарноване життя самого дяка Запорожця — виконавця пісні. Крім того, це опис і конкретної ситуації, й узагальненої картини життя: дяк застряг у болоті й не знаходить дороги додому, як і не знає своєї дороги в житті. Ось такий значний підтекст містять лише два пісенні рядочки.

Та і власні Васильченкові слова, вкладені в уста героїв, звучать не менш поетично й метафорично: Тетяна говорить учителеві-оповідачу: «Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..». Осіннє сухе листя «крізь сльози шепче несміливу скаргу: куди його, та й куди його проти ночі?».

Отже, С. Васильченко у своїх творах, зокрема повісті «Талант», виявив велику художню майстерність, індивідуальний неповторний стиль, який ще потребує свого дослідження. Тому, на мій погляд, твори письменника про­йшли випробування часом, користуються популярністю і в нашу добу.