мені не говори! Зачав шукати.
Іван показався. Подали собі руки й сіли за стіл.
— Жоно, лади обід!
Вона скоро наладила галушок. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина. Для шарканя — залізного, для Івана — природного.
Наїлися, упили.
— Но, як будемо битися? — звідає шаркань,— шаблями рубатися ци метатися?
— Метатися.
Почали битися. Вдарив шаркань Іваном у землю — аж до колін; Іван шарканем — до пояса; шаркань Іваном — до попідплеч. Іван шарканем — до шиї. І борзо утяг шаблю, відтяг всі шість голів.
— Но, дівко, й ти вільна. Чекай ня тут. Я йду за твоєю молодшою сестрою.
Коли відходив, середуща дівка дала йому золоті ножички. І пішов до молодшої сестри, найкращої. Від її лиця, як від сонця, ся видно. Налякалася й заплакала, коли увиділа Івана.
— Втікай геть, бо скоро прийде мій чоловік — шаркань з дванадцятьма головами. Загинеш!
— Не бійся нич. Я вже ослободив твоїх сестер.— І розповів їй свою історію.
Потім запитав.
— Який шаркань дає знак, коли вертається домів?
— Сипле вогняним дощем.
Невдовзі й справді чують: вогняний дощ зачав падати. Іван заховався, а шаркань розчинив двері й загойкав:
— Тут є чоловік з того світу!
— Не є тут нікого.
— Не дури мене.— І пішов шукати.
Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.
— Лади, жоно, обід!
Напекла вона пирогів. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина — для шарканя залізного, для Івана природного.
Наїлися, напилися.
— Но, як будемо битися, шаблями ци будемо метатися?
— Метатися!
Імилися руками. Шаркань вдарив Іваном по кістки в землю, Іван шарканем — до колін; шаркань Іваном — до пояса, Іван шарканем — до пояса, шаркань Іваном — до попідплеч, Іван шарканем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі дванадцять голів ‘му відтяв.
— Но, дівко,— каже Іван,— збирайся, ідемо домів. Коли виходив, дівчина ‘му дала золоту іглу.
По дорозі думає собі. «Молодша буде моя, середуща — Валигори, а старша — Сучикаміння».
Привів Іван всіх трьох сестер до керниці, потряс мотузком. Цимбори витягли по черзі старшу, потім середущу і, нарешті, молодшу сестру.
Як витягли молодшу сестру, досудили, що Івана дотягнуть до середини, а пак пустять назад, бо він, напевно, собі візьме найкращу дівку.
Айбо Іван здогадувався, що з ним можуть вистроїти, й тому замість себе прив’язав камінь.
І не помилився. Підтягли згори мотуз і пак пустили. А сестер налякали, що мусять дома казати, ніби вони двоє їх зрятували, бо інакше їм кінець.
А Іван залишився під землею, журиться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.
Іде, іде… Раз лиш почав падати вогняний дощ. А на дереві у гнізді дуже плачуть малі потятка. Іван пошкодував їх і прикрив своїм одягом. Як дощ перестав, потятка просять Івана.
— Не відходи. Наша мама тобі ся