Математик-програміст Надія Васильєва вперше взяла до рук фотоапарат п’ятнадцять років тому — позичила його у ді­тей, щоб увічнити якийсь пейзаж… Нинішня персональна виставка світлин художниці в Києві — перша.

Народилася Надія Васильєва в Росії, у місті Кірові. Отож з дитинства зачарована тим чудовим, хоча й суворим краєм, його людьми, які, попри нелегкий побут та клімат, зуміли збе­регти в душі добро. Незбагненна доля привела жінку в старо­давній Львів із зовсім іншою культурою, енергетикою… Та пані Надія не могла не полюбити його бруковані вузенькі вулички, готичні будинки, а особливо — Карпати, запашне різнотрав’я, праліси із замшілими поваленими хтозна-коли деревами. І передусім — людей, котрі живуть серед первісної природи. Наївні й щирі, щедрі й талановиті, красиві й горді… Молодичка в кептарику сушить десятків з три ліжників. Відчувається: десь поряд гірський потічок, на дні якого лежали оці коци, привалені гірським камінням — щоб прудка вода розпушила вовну. Літня гуцулка в осінньому лісі. Жовтогаряче — аж червоне — листя, високе небо й сиві трави… Завершується цикл і в природі, і в житті людини… А солярні знаки, помічені художницею в юрті саамі, нагадують їй символи, що трапляються в старовинних гуцульських колибах. І трактують їх у таких віддалених куточках майже однаково, бо в основі ле­жить головний тотем — сонце. Пані Надія переймається тим, що народ саамі зникає зі світової карти: на Кольському півос­трові їх нараховується близько двох тисяч. Що все менше в світі стає незайманих місцин. Отож і поспішає спіймати в об’єктив, зафіксувати на плівці все цікаве…