Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягнувся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчились над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужі краї,— це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп’ячому стрибнути зі східців і стежинками помчати мимо фонтанів аж до моря, скинути з себе шати і плюс-нутись у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по оксамитових водоростях і ніжних листочках папороті. Навколо фонтана на клумбах цвіли кущики квітів, яких ніколи не бачив Ібрагім. Він нагнувся, обережно діткнувся до китиць, як учора до султанської корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись від ніжного запаху, а з уст сплили слова вірша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою світу:
Чи розлучили тебе з батьківщиною, Що ти так плачеш, о соловію? Чи ти покинув там свою кохану, Що ти так плачеш, о соловію?
Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, і майнула в Ібрагіма думка засадати його фруктовим садом, у якому гілля вгиналось би від помаранч, цитрин і криваво-червоних грон кизилу.
Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайної нормальної людини, якою не був ніколи, у душі пробуджувався мрійник; залюбувалися молодим султаном німі карлики, що тихо ступали за ним на респектній віддалі.
Хто знає, ким могла б стати ця пересічена людина, якби вийшла за мури саду і не поверталась більше сюди ніколи. Може, садівником, може, пастухом-піснярем? Але був він з роду Османів, тому тільки дві долі вписалися в книгу його життя: доля в’язня або царя. А третьої Аллах не послав (Р. Іваничук; 300 сл.).