В архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав по­ділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впли­вали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцент-ричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про ду­ховне, але воно мислилось як особливий витвір зовніш­нього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприй­маємо у мисленні, є не що інше, як добуття.

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем — нерефлективним блаженством, або не-усвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рів­нем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Пла­тона, Августина, свідомість розглядається як щось вторин­не, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світо­глядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади над­природного й була проголошена початком і причиною всьо­го, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість — це інтелектуальна діяльність суб’єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

Філософи-матеріалісти акцентували на вирішальній ролі матеріальних факторів у формуванні й функціону­ванні свідомості.

Для Маркса свідомість людини — це засвоєна нею культура суспільства, яка створена працею поколінь. Він наголошував на суспільному та історичному характе­рі свідомості.

Вирішальний крок у подоланні когнітивної інтерпре­тації свідомості зробив Ніцше. Декартівське «я мислю» він замінив на «я хочу (волію)». Найбільш плідно у XX ст. до­сліджував проблему свідомості Е. Гуссерль. Він схилявся до когнітивної інтерпретації свідомості, але піддав аналізу всі її акти, в тому числі й не когнітивні.