Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум’ям на всі сторони світу, і змій вернувся в лігво.
Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому.
— Но, скільки свиней пожер шаркань? — питає цар.
— Жодної.
— Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе на мою державу. Шаркань уже три дні голодує!
Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді ситий затягся до ями. Юрко з рештою свиней вернувся додому.
— Но, скільки з’їв?
— Сто.
— Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому буде кінець!..
Третього дня змій роздер дев’яносто свиней, на четвертий — вісімдесят… Усе менше й менше.
Юрко сидів на дубі і спостерігав, вивчав звички змія.
Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав — а у лева голос такий страшний, яж земля дрижить,— всі свині повтікали.
Розсердився змій, кинувся на лева, але і лев не лежав. Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад нього, приловчився й — хап! — відкусив одну голову.
Змій розлютився. А лев усе прискочить і по одній голові відірве. Б’ються уже по коліна в крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, стався чоловіком, витяг ножисько і відтяв йому останні голови.
Так знищив Юрко змія. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тої ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю і схопив.
Потім знову стався чоловіком, розбив лисиці голову і бачить — шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик!
Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питає:
— Но, скільки з’їв шаркань?
— Три роздер, та більше не роздере.
— Що ти говориш? — цар подумав, що юнак зі страху стратив розум.
— Шаркань убитий!
Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити убитого змія.
Здалеку видно: ворони крамчать, клюють очі у змієвих головах. Цар повернувся додому. На своїм дворі обійняв Юрка:
— Проси що хочеш. Золото, державу, доньку… З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв:
— Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік.
Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка:
— Хоч би погостився зі мною на розлуку…
Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю і журиться: «Якщо стануся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Нараз обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка.
Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув. А як його