Творче завдання: доповнити текст власними роздумами про роль української мови у державотворенні і необхідність її збереження.
Відомо, що мова кожного народу — явище давнє, її коріння сягає в доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим наслідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово — це символ сформованої ідеї.
У великому творчому процесі народжується мова людини, а з нею і найміцніше природне єднання — суспільство, народ. Мова ніби стає тією субстанцією, що породжує народ, націю: створилася мова — створюється народ. Тож не дивно, що коли зникає мова — надходить смерть і народу. Нації без мови не існують, як не існують мови без націй. Зникнення з життя якоїсь форми розумного існування — велика втрата для всього людства.
Національна мова — це здобуток культури, духовної діяльності певного народу, а одночасно й здобуток культури всього людства, бо кожна мова доповнює іншу, а разом — вони витвір світового колективного людського розуму. Тому той, хто виступає проти однієї мови, намагається умертвити її, зробити «неперспективною», стає на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства, його прогресу, його прагнень розвиватись у вселюдському багатстві змісту й форми. Заперечення права на існування якоїсь мови — аморальність, злочин проти всього людства, і людство повинне боротися проти таких аномалій. Природа нічого не творить непотрібного, отже, не можна й силою викреслювати з життя те, що вже створено.
Коли ж народ сам через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх реакційних сил перестає плекати й обороняти найважливіше — рідну мову,— зрікається найцінніших скарбів, здобутих предками, він стає на шлях самогубства, яке світова історія людства не назве інакше, як найганебнішим кроком, спрямованим проти природи існування людини.
Дехто ладен вважати мову тільки засобом комунікації, інструментом порозуміння між людьми, народами. Насправді ж це не так. У мові нація закодовує свою історію, свій багатовіковий досвід, здобутки культури і цивілізації, свою матеріальну й духовну самобутність. У ній — розгадана й нерозгадана природа нації, її духу, стремлінь і пізнання та відтворення світу ідей.
Мова для будь-якого народу стає ніби другою природою, що органічно оточує його, живе з ним всюди й завжди, без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, неповага до неї, відмова від її пошанування — так і катастрофічно боляче б’є по народові, нації зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері. І якщо ми нарешті зрозуміли, що треба берегти природу, то давно треба зрозуміти, що екологія мови — це екологія наших душ, нас як розумних істот, а не просто як живих мешканців Землі. Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари — духовного каліцтва.
Мова — основа культури нації, найбільший її скарб, і відібрати її в людини чи народу — значить відібрати все минуле й сучасне, позбавити людину й народ найприроднішого в їх творчому існуванні.
Доля української мови сумна і героїчна водночас. Але, незважаючи на численні перешкоди і лихоліття, вона, як і наш народ, все-таки вистояла.
(443 сл.) (Г. Нудьга)