Творче завдання: доповнити переказ власними думками про те, що вас більше приваблює в художній літературі та інших видах мистецтва — романтичне зображення життя чи сувора правда про нього.
Та невже це я, зіпершись коліньми в полотняних, фарбованих бузиною штанях на підвіконня, тулюся до заплаканої шибки, як риба під кригою до продухвини?!
То інший хтось, то не я.
А хата — що ж, хата моя, від хати я не відрікаюся. Я виріс із своєї хати, як виростає соняшник із насінини: зерня набубнявіло, проросло, паросток піднявся до сонця, а лушпиння догниває в землі.
Ненавиджу слюняві белькотіння про рай у хатах під стріхами.
Не було раю!
Ось він, той хлопчик, з якого виросту я,— в порожній, холодній хаті, розіп’ятий на рамі вікна. Він ніби примерз обличчям до шибки і боїться озирнутися назад: з-під печі, з-під полу, од мисника, де нявчить голодне кошеня, повзуть присмерки, вісники ночі, їхні кошлаті лаписька уже торкаються моїх плечей, я ревма реву. По той бік шибок сутінки ще прозоріші, сіє мжичка, і латки брудного снігу по городу, і забагнючений двір, і корова по коліна в багні, сумна і ніби теж заплакана.
Не можу писати спокійно.
Часом мені хочеться струсонути світ, як грушу, щоб отой бородатий дідусь із материних ікон глянув з верховіття світу на мене, комашину, а я гукну йому: «За чиї гріхи ти мучив мене, Боже?!»
Своїх гріхів я ще не мав.
А може, за мої майбутні гріхи?
Не вірю літературним казкам про хати, в яких пахне цілющими травами. У нашій хаті пахло сирістю, гнилою картоплею, помийним відром, запареною у чавунах половою, курми, що зимували під піччю, мишвою, онучами, які сохли на лежанці, вогким кожухом і — серед зими — холодом. У великі морози, коли паморозь висіла на шибках білим клоччям, мати стелила біля печі солому й заносила до хати маленьких поросят, і теля жило в хаті, якщо корова розтелювалася за зими. В морозні зими посеред хати ладнали грубку зі старого відра, щілини замазували глиною, але і грубка, і довгі, попід стелею, труби диміли, дим виснув їдучою хмарою, ще й батько цілісінькі дні й ночі курив самосад…
Не вірте сентиментальним казкам про рай у хатах, їх писали люди в таких ось, як мій, кабінетах, за письмовими столами з червоного дерева. І я їх складав, ці ностальгічні поеми про те, чого не було. А коли навідувався в село, заходив до хати, в якій виріс,— дивувався, як це я міг жити в ній стільки літ і не задихнувся, не застудився, не захворів на сухоти, не захирів, як хиріє рослина без повітря, без сонця; дивувався й тікав ночувати у місто, у люксовий готельний номер…
Та поки що до «люкса» в готелі мені далі, аніж землі до неба. Поки що я горнуся до черені, яка ледь-ледь тепліє, і по-думки кличу маму, щоб швидше вертала з ферми, запалила каганця, накришила в миску хлібця, посмачила водою з відра, сипнула ложечку рудого, з базару, цукру — і будуть рулі, найсмачніше, що я пам’ятаю з дитинства. Губи мої мрійно розтягуються від думок про ту смакоту, я ковтаю слинку, щільніше загортаюся в рядно — і ось я вже дорослий, живу десь, ще не знаю де, але не в селі, бо хліба — скільки душа бажає, і цукру — хоч ложками, і накришу хліба повнісіньку миску, ні — повні ночви, щоб уже досхочу, заллю водичкою і — цілу склянку цукру, а може, й дві, а може, й десять, сяду біля ночов з ополоником і не підведуся, поки ополоник не чиргикне об дно…
Мама приїде до мене погостювати, і я скажу їй: «Мамо, сідай до столу і їж рулі, не треба тобі, мамо, сьорбати саму водичку, як колись, щоб діти трохи попоїли хлібця, бо маю досить хліба і цукру…»
І мати їстиме рулі, поки їстиметься.
А їй так недовго їлося!
(578 сл.) (За В. Дроздом)