Творче завдання: поміркувати, яким чином можна позбавитися суржику в мовленні українців.
Одним із проявів свободи слова стала легалізація як у мистецтві, так і в засобах масової інформації всіх типів розмовного мовлення — від низького до літературної мови, побутового міського мовлення до діалектів, сленгу, різного роду жаргонів.
Є, проте, одне суто українське мовне явище, використання якого в теле- і радіопередачах потребує певних корективів. Йдеться про суржик.
Суржик — це мішанина з двох мов, яка виникла внаслідок намагань носія української мови пристосуватись до російськомовного оточення. Як неправильний різновид мовлення суржик становить об’єкт для глузування. Нині висміювання сур-жикомовних персонажів стало чи не найпоширенішою модою в сміхових програмах українського телебачення. Все населення України дружно сміється з недорікуватої балачки Вєрки Сер-дючки, Кроликів, Довгоносиків.
Та — прислухаймося! — чи не найголосніше регоче з нас північний сусід, великий російський народ, що, до речі, охоче купує (а може, й замовляє?) саме цю продукцію українського телебачення. Адже не випадково за радянських часів шаленої русифікації суспільства, коли будь-яке ненормативне мовлення не допускалось у засоби масової інформації, для суржику було зроблено виняток. Неграмотна українсько-російська балаканина Тарапуньки, що грав «дурника», різко контрастувала з грамотною російською мовою «розумного» розважливого Штепселя — і цей дует, якнайкраще унаочнюючи офіційну теорію провідної ролі «старшобратньої мови», значно успішніше, ніж суха офіційна пропаганда, фіксував у масовій свідомості українців стереотип сприйняття своєї мови як мови меншовартісної.
Зауважимо, що йдеться не про вимогу цілковитого виключення сміхової гри на суржику. Йдеться про те, стосовно якої нормативної мови осміюється суржик. Поряд з партнером, що говорить літературною українською мовою, використання суржику є цілком прийнятним, оскільки в цьому випадку сміхове обігрування опозиції «грамотне, серйозне» — «неграмотне, смішне» відбувається в межах однієї мови. Натомість демонстрація суржикомовності як характерної риси українця поряд із російськомовним партнером переносить акцент «неграмотності» на всю українську мову, принижуючи її, оскільки у функції правильної нормативної мови в цьому випадку виступає російська.
Розквіт тарапунько-штепселівського стилю висміювання суржику на телебаченні незалежної України є виразним показником рівня денаціоналізації українського простолюду, якого розважають ці передачі, і української еліти, яка ці передачі створює.
Осміювання і пародіювання української культури широко практикується в засобах масової інформації Росії. Основна мета цього ганебного явища — протиставити «малу» провінційну культуру «великій» імперській.
Як бачимо, російсько-українські взаємини в мовно-культурній сфері будуються за старою схемою.
(343 сл.) (За Л. Масенко)