ЛЕГЕНДИ СТАРОГО ЗАМКУ

Завдання: переказати ту частину тексту, в якій розпові­дається про зустріч Михася з князем.

Михась ішов лісом вже третю добу. Йшов не сам: на ланцю­гу вів ведмежа — Волоханя.

До Луцька Михась вирушив шукати кращої долі. Ріс він сиротою. А що змалку не був спритним та вправним — незду­жав і на ногу накульгував,— однолітки дружбу з ним не води­ли. Тож хлопець пропадав у лісі.

Якось підібрав кволе ведмежа і став підгодовувати. А згодом навчив усіляких забавок: перекидатися через голову, стрибати навприсядки. Дорослі й діти кепкували з нього, та Михась на те не зважав. Бо ніхто, крім нього, не знав, що в князівському за­мку повно звірів, які під час бенкетів гостей тішать. Про це хло­пець довідався від мандрівних музик-скоморохів. Тож вирішив Михась найнятись у замку на службу разом з Волоханем.

Біля замкової брами стояли вози, навантажені мішками, діжками, товпилися люди. Це з довколишніх сіл привезли хар­чі до княжого столу.

—   Доведеться нам, Волоханю, інший вхід шукати,— сказав Михась.— Інакше сьогодні до замку не втрапимо.

Звернувши вправо від брами і пройшовши кілька метрів, Михась з ведмежам опинилися в чагарнику.

«Дивно,— подумав хлопець,— стежка вторована, а хащі такі, ніби тут не ходжено». Він смикнув ланцюга, бо з Воло­ханем діялося щось дивне: той впирався, мотав головою, тож довелося тягнути його.

Несподівано стежка зникла, і перед Михасем виріс височез­ний мур. Тихо було навкруги. Раптом десь хруснула гілка, по­котився камінець. Почулися кроки і глибоке дихання. Наступ­ної миті хлопець побачив КНЯЗЯ • Що це Свидриґайло, Михась здогадався одразу. Високий, кремезний, з розкуйовдженим си­вим волоссям, він спирався на меч. Про те, що князь не випус­кає меча з рук, знали на Волині всі.

Князь піднімався з яру іншою стежкою і не міг бачити хлоп­ця. Як і пари хижих очей, що чатували за ним із хащів. Ми­хась теж не бачив звіра, але відчув його, збагнув, чому так опи­рався Вол охань. Свидригайло ступив ще крок…

—   Меч! — тільки й устиг крикнути Михась, запримітивши вовчиська, що готовий був стрибнути.

Лише раз змахнув мечем князь…

—    То це ти врятував мені життя, хлопче? — спитав Свидригайло, глянувши на Михася. Помітивши ведмежа, засміявся: — Хай йому грець! Думав, що лицар, а тепер бачу — штукар. Та дарма, маю віддячити тобі за порятунок.

—      Я не музика, ясновельможний князю. Хотів ведмежа своє приручене до замку віддати.

—      Що ж, ходімо, маю тут потаємний хід.

З печери Михась з князем потрапили просто до вежі Стиро-вої. Звідти князь показав Михасеві волинські обрії, що їх бо­ронив мечем стільки літ.

—   Отак колись виглядав я у бійниці свого племінника, ли­царя над лицарями князя Хороброго. Йому пропонували чесь­ку корону, та він обрав лицарську звитягу. Став князь Хоро­брий на мій бік, коли я хотів здобути волю і Волині, і Київщині, і Чернігівщині, і Поділлю. У вирішальній битві на річці Святій він був полководцем. Бився, як лев. І коли б не його смерть, пе­ремогли б ми польське військо, завоювали б свободу.

…Михась лишився при дворі. Став хранителем замку. Князь Свидригайло розповідав йому про свої походи, хотів навчити володіти мечем, та хлопець відмовився:

—   У мене є Вол охань. Краще я берегтиму ваші розповіді, легенди замку, розказуватиму людям, щоб вони передавали їх своїм дітям.

Минули століття. Кажуть, що й тепер у верхніх галереях Луцького замку можна почути кроки Кликуна (так князь на­зивав Михася за його окрик, що колись порятував йому жит­тя). А збережені ним оповіді й легенди живуть понині.

(534 сл.)    (За О. Данилевською)