Завдання: переказати ту частину тексту, в якій розповідається про зустріч Михася з князем.
Михась ішов лісом вже третю добу. Йшов не сам: на ланцюгу вів ведмежа — Волоханя.
До Луцька Михась вирушив шукати кращої долі. Ріс він сиротою. А що змалку не був спритним та вправним — нездужав і на ногу накульгував,— однолітки дружбу з ним не водили. Тож хлопець пропадав у лісі.
Якось підібрав кволе ведмежа і став підгодовувати. А згодом навчив усіляких забавок: перекидатися через голову, стрибати навприсядки. Дорослі й діти кепкували з нього, та Михась на те не зважав. Бо ніхто, крім нього, не знав, що в князівському замку повно звірів, які під час бенкетів гостей тішать. Про це хлопець довідався від мандрівних музик-скоморохів. Тож вирішив Михась найнятись у замку на службу разом з Волоханем.
Біля замкової брами стояли вози, навантажені мішками, діжками, товпилися люди. Це з довколишніх сіл привезли харчі до княжого столу.
— Доведеться нам, Волоханю, інший вхід шукати,— сказав Михась.— Інакше сьогодні до замку не втрапимо.
Звернувши вправо від брами і пройшовши кілька метрів, Михась з ведмежам опинилися в чагарнику.
«Дивно,— подумав хлопець,— стежка вторована, а хащі такі, ніби тут не ходжено». Він смикнув ланцюга, бо з Волоханем діялося щось дивне: той впирався, мотав головою, тож довелося тягнути його.
Несподівано стежка зникла, і перед Михасем виріс височезний мур. Тихо було навкруги. Раптом десь хруснула гілка, покотився камінець. Почулися кроки і глибоке дихання. Наступної миті хлопець побачив КНЯЗЯ • Що це Свидриґайло, Михась здогадався одразу. Високий, кремезний, з розкуйовдженим сивим волоссям, він спирався на меч. Про те, що князь не випускає меча з рук, знали на Волині всі.
Князь піднімався з яру іншою стежкою і не міг бачити хлопця. Як і пари хижих очей, що чатували за ним із хащів. Михась теж не бачив звіра, але відчув його, збагнув, чому так опирався Вол охань. Свидригайло ступив ще крок…
— Меч! — тільки й устиг крикнути Михась, запримітивши вовчиська, що готовий був стрибнути.
Лише раз змахнув мечем князь…
— То це ти врятував мені життя, хлопче? — спитав Свидригайло, глянувши на Михася. Помітивши ведмежа, засміявся: — Хай йому грець! Думав, що лицар, а тепер бачу — штукар. Та дарма, маю віддячити тобі за порятунок.
— Я не музика, ясновельможний князю. Хотів ведмежа своє приручене до замку віддати.
— Що ж, ходімо, маю тут потаємний хід.
З печери Михась з князем потрапили просто до вежі Стиро-вої. Звідти князь показав Михасеві волинські обрії, що їх боронив мечем стільки літ.
— Отак колись виглядав я у бійниці свого племінника, лицаря над лицарями князя Хороброго. Йому пропонували чеську корону, та він обрав лицарську звитягу. Став князь Хоробрий на мій бік, коли я хотів здобути волю і Волині, і Київщині, і Чернігівщині, і Поділлю. У вирішальній битві на річці Святій він був полководцем. Бився, як лев. І коли б не його смерть, перемогли б ми польське військо, завоювали б свободу.
…Михась лишився при дворі. Став хранителем замку. Князь Свидригайло розповідав йому про свої походи, хотів навчити володіти мечем, та хлопець відмовився:
— У мене є Вол охань. Краще я берегтиму ваші розповіді, легенди замку, розказуватиму людям, щоб вони передавали їх своїм дітям.
Минули століття. Кажуть, що й тепер у верхніх галереях Луцького замку можна почути кроки Кликуна (так князь називав Михася за його окрик, що колись порятував йому життя). А збережені ним оповіді й легенди живуть понині.
(534 сл.) (За О. Данилевською)