То була не копичка, а старий курінь на баштанищі з дрібною зав’яззю кавунчат. Климко розбивав їх об коліно і смакував блідно-рожеву холодну серединку. Не встигло ще й сонце заховатися, а земля вже холоне. Осінь.
У курені було багацько соломи, твердої, злежаної. Климко зняв з того лігвиська тугий пластівець, щоб ним укритися, а решту соломи розворушив, щоб м’якше було спати, загорнувся у плащ-палатку й ліг. Зразу тремтів, не так від надвечірньої прохолоди, як від кавунчат, тоді надихав собі в пазуху, зогрівся й принишк у теплі. Він дивився на сонце, що саме заходило супроти куреня, червоно-сумне і велике. Воно заходило за гори, і гори з цього боку потемнішали, взялися голубою тінню. «Скоро з-під них почнеться ніч,— думав Климко,— і піде-постелеться степом далі й далі, на всі боки. І до станції дійде, до чорного згарища на тому місці, де був барак, а тепер лиш купа попелу впереміш з головешками зосталася ».
(147 сл.) (За Гр. Тютюнником)