Дідусь присів навпочіпки над заглибинкою, де колись криниця була. Біля неї молода вербичка віти розпустила, а сама така зелененька стоїть, свіжа-свіжа. Так і тягне погладити її листячко.
— Гарна була криничка,— мовив дідусь.— Це ж не так давно стали у нас на горі колодязі ставити, а раніше — з діда-прадіда — ось з цієї кринички брали воду. Така була щедра, скільки не бери — повна! А вода смачна — що з усього кутка люди ходили. Навіть узимку не замерзала. А ось тут збоку від неї струмочок збігав у луки, коло нього завжди щось кущилося, зеленіло, цвіло аж до морозів. Ну, онуку, спробуймо!
Потер долоні, хекнув, зняв лопатою шматок дерну, обережно поклав його землею догори. Запручалися, заметляли безокими головами дощові черв’яки, та дідусь на них не зважав, копав далі. Як заглибився на штик лопати, щось стукнуло. Дідусь обережно вийняв знахідку.
— Кухлик! Так це ж той кухлик, що бабуся для людей ставила воду пити!
Ігор і собі взяв кухлик.
— Дідусю! Давайте, ще я покопаю! — попросив хлопчик.
— Копай! — дав йому лопату Михій Хомич, а сам взяв кухлик і задумався. То усмішка набігала на обличчя, то він хмурився, щось, напевно, пригадуючи…
Несподівано лопата знов об щось ударилася. Тільки не дзвінко, як у дідуся, а глухо, мов об дерево.
— Дитинець! — сказав дідусь.— Так називається зруб у криниці.— Він забрав у Ігоря лопату й почав вибирати трухляві цямрини, аж сорочка на спині потемніла від поту.
Михій Хомич зробив канавку, якою вода стікатиме до річки. Земля в нього під ногами стала вологою, з’явилися сирі, обтягнуті пліснявою цямрини. Дідусь виліз із ями.
— Житиме, онучку, джерельце!
Дідусь згори підрівнював лопатою стінки кринички, а тоді викидав опалу землю, розчищаючи дно.
— Тепер нам треба новий дитинець зробити, щоб джерельце не засипало землею. Тільки не витрачатимемо на це дерево, а сплетімо лісу.
Наламали з густих верб довгих лозин. Дідусь складаним ножем, який завжди мав при собі, загострив кілки, забив їх у землю і почав плести напівкруглу лісу. Ігор дивився, як дідові міцні жилаві пальці гнуть лозу, як старанно припасовують її одна до одної, так що й щілини не лишається.
— Може, кору з неї зняти? — хотілося бути чимось корисним.
Ігор дивився, як під лопатою діда потроху, а тоді все швидше збиралася вода. Спочатку каламутна, а згодом посвітлішала, струмочком почала збігати на луки. Нарешті дідусь закінчив роботу, обережно витяг із землі кілочки, вставив лісу в криничку. Минуло кілька хвилин, вода знову зробилась чистою-пречистою. Дно просвічувалося, як крізь скло. Вода весело бігла струмочком у луки (А. Давидов; 396 сл.).