Творче завдання: пояснити, чому образ козака Мамая набув в Україні популярності.

Цього козарлюгу ні куля ні шабля не брали, бо він був за­ворожений, тобто — безсмертний. І в огні він не горів, і в воді не тонув, бо виходив із вогню мокрим, а з води — сухим. А ім’я його знане було по всій Україні — Мамай.

Саме цього козака на Запорожжі ніколи не було. Але були тисячі до нього подібних. Саме тому Мамай у народних піснях, легендах і переказах згадується набагато частіше, ніж будь-який гетьман кошовий чи полковник. Бо Мамай — не просто сам по собі Мамай, це — вся козацька Україна. Це — незви­чайний характерник (так називали в наших краях добрих ча­родіїв), помічник і захисник усіх чесних людей. Не випадково на одній із давніх картин невідомого автора, де змальовано Ма­мая, читаємо такий підпис: «Козак — душа правдивая».

Багато таких картин із різними варіантами зображення Ма­мая зберігається сьогодні в художніх музеях України. А ще

більше їх було в нашому краю в давні часи козаччини та й довго ще після неї. Вони, як ікони, жили чи не в кожній українській хаті. Під ними народжувалися і виростали хлоп’яки, які вже з юних літ мріяли про Січ, героїчні походи і козацьку славу.

Часто бувало так, що на кожній новій картині зображено вже ніби й іншу людину. Тому на деяких ставав трохи подіб­ним до Івана Сірка, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельниць­кого чи ще до якогось іншого народного героя.

Ніякий ворог не міг здужати Мамая, бо був він, як розпові­дають легенди й перекази, ні для кого незборимим. Тільки свисне його шаблюка, так і сипонуться навсібіч голови напад­ників. І тільки небагатьом, насмерть перестраханим, щастить утекти, щоб рознести по своїх краях звістку про нездоланного характерника, який (так найчастіше він змальований на кар­тинах) сидить під крислатим молодим дубом посеред степу ши­рокого, на бандурі грає, люлечку посмоктує і веселі слова при­мовляє. Побіля козака наготові лежить бойове спорядження, мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Позаду ньо­го стримить увіткнутий у землю гострий спис, а на гілляці ви­сить шабля, що втоми не знає і не щербиться ніколи, бо вона — теж заворожена. Поблизу Мамая застиг вірний кінь вороний, зірким поглядом степ окинув, чи не зворухнеться десь там за­чаєний ворог…

Хто ж малював ці дивовижні картини, які, мов птахи, роз­літалися по всій Україні, не минаючи жодної світлиці? їх були тисячі, цих безіменних художників. Вийшли вони і з козацтва, і з городян, і зі спудеїв знаменитої Києво-Могилянської ака­демії, і з усіх усюд нашого краю.

А що ж то за дивне ім’я — «Мамай»? Щоб пояснити його походження, ще й сьогодні сперечаються вчені. Кожен пропо­нує свою версію походження й значення того слова. Але пере­важно сходяться на тому, що слово «Мамай» споріднене зі сло­вом «мама», яке в санскриті значить дядько. Але — не просто рідний дядько, а чоловік, котрий виховував дитину, навчав її різних мистецтв і ремесел і взагалі науки життя. А в татарській мові у слова «мамай» зміст зовсім інший, на те нічим не схо­жий. «Мамай» — це страшна почвара, що лякає малих дітей.

Звичайно ж, козаки — та й не тільки козаки на Україні — добре знали татарське значення слова «мамай», але не зважали на нього. Вони вклали в нього зовсім інший зміст. Мамай — це