Твори з української літератури

ХТО В КОГО УКРАВ ЩАСТЯ? (За драмою І. Франка «Украдене щастя»)

10 клас, Твори з української літератури, ,

Молода гарна дівчина — сирота Анна — кохала такого ж молодого муж­нього юнака Михайла Гурмана, який славився своєю запальністю, хоробрістю, завзятістю. Все йшло до весілля. Тим часом Михайла відправи­ли служити. Заздрісні брати Анни, аби позбавити її посагу, скористалися нагодою розбити майбутній шлюб. Вони повідомили сестрі, що її коханий загинув десь у Боснії, показали навіть фальшивого листа з повідомленням про його загибель. Як тяжко журилася Анна за коханим, можна лише здога­дуватися, бо у творі про це прямо не розповідається. Але пройшов час, брати підібрали Анні пару і віддали її заміж за тихого наймита з далекого села Миколу Задорожного. Анна прожила з ним кілька років.

Аж ось стало відомо, що Гурман живий, служить жандармом і вже роз­питувався про Анну.

Ціла буря почуттів знялася в душі Анни: і гнів на братів, і переляк, і відчай, і щось таке, в чому вона й собі поки що не зізнавалась.

Уже при першій зустрічі з коханим Анна рішуче відповіла йому: «Я шлюб­на жінка, я чоловіка маю». Але душевний надлом у неї вже стався. Вона поча­ла мучитися протиріччям між любов’ю і моральним обов’язком. Михайло надто рішучий, щоб відступитися від втраченого, здавалось, назавжди, щастя.

Гурман хоче заарештувати Миколу, але жінка не попереджає про це свого чоловіка. Для чого? Хіба це допоможе? І чи справді вона сама хоче, щоб усе залишалось по-старому? Вона ж кохає Михайла!

Обидва чоловіки — Микола і Михайло — кохають Анну. Створюєть­ся «трикутник». Зав’язується «гордіїв вузол», який можна лише розру­бати: Михайло знайшов своє втрачене молодече кохання і вже ніколи не випустить Анну з рук, Микола теж кохає Анну, вона його дружина, до­радниця і перша помічниця, Анна кохає Михайла, але їй безмежно жаль і чоловіка. Отже, ситуація заходить у безвихідь.

Михайло усуває з дороги Миколу, запроторюючи того до в’язниці, а сам ходить до чужої жінки, наважується привселюдно танцювати з нею, викликаючи різке осудження селянської громади.

Усі троє знову зустрічаються: Микола повертається з в’язниці. Але миттєвої розв’язки не відбувається, адже Микола слабкодухий і не ро­бить нічого рішучого. Розв’язка настає, коли напівп’яний Микола соки­рою вбиває жандарма. Його не заарештовують, оскільки вмираючий Михайло взяв усю вину на себе, сказавши, що вчинив самогубство.

На цьому закінчується зовнішній конфлікт. Але чи розв’язаний конфлікт внутрішній? Звичайно ж, ні. Троє нещасливих людей шукають щастя. Здаєть­ся, воно близько, вони думають, що ось-ось — і давні питання будуть розв’я­зані, і все в їхньому житті залагодиться. Але вийшло навпаки. Анна, мабуть, не зможе залишитися з Миколою — вбивцем її Михайла, останні зв’язки, що їх єднали, порушилися, вони вже чужі один одному люди. Микола, поза всяким сумнівом, відчуватиме докори совісті, дивлячись на вбиту горем дру­жину. Михайло ж наклав головою за пошуки свого щастя.

Хто винен? Відповідь може бути різною: брати, якщо взяти кон­кретних носіїв зла, суспільство, доля, фатум, природні закони. А точні­ше, винне суспільство, яке й влаштовує долі людей.

ЗОБРАЖЕННЯ ЧИНОВНИЦТВА, ШЛЯХТИ І ПОМІЩИКІВ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

10 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Молодий, але досвідчений і вже надзвичайно популярний адвокат Євгеній Рафалович потрапляє в провінційне місто, де збирається працюва­ти. Знайомство з поглядами та життям місцевої інтелігенції Євгеній розпо­чав «заочно»: він дізнався багато чого від свого колишнього репетитора Валеріана Стальського, а останній назвав місто «акустичним». Тоді Рафалович трохи здивувався, спочатку не зрозумівши цього терміна. Але невдовзі нерозуміння пройшло, коли Євгеній сам став робити візити всім найзначнішим особам міста. Побував він у старости, бургомістра, гімназійних учителів і у багатьох інших. Враження адвоката були такі, ніби він побував у клоаці. Кожен доносив на іншого, ладен був знищити опонента. «А що буде,— думав Євгеній,— якщо ми колись наступимо один одному на ногу?!»

Розпочалася адвокатська робота, і Євгеній відчув на собі вплив «доб­родушних» управителів міста.

Пан староста, бачачи, що Рафалович захищає селян, спочатку м’яко натякав на недоречність цього, розповідав про майбутню блискучу кар’є­ру, яка чекає на адвоката за умови, що він позбавиться «мужичих» ідей. Не знайшовши розуміння з боку Рафаловича, староста вже кричав на увесь рот, що буде змушений вжити всіх заходів для нейтралізації адво­ката, бо той підбурює народ на протизаконні дії.

До ворожого Євгенію табору належить і збанкрутілий шляхтич по­вітовий маршалок Брикальський, який привласнив собі десять моргів се­лянської землі. Він намагався об’єднати панську і селянську позичкову каси, аби народними грішми врятувати себе від повного краху. Граф Кши-вотульський, хоч уже був кінець ХІХ століття, користувався ще майже середньовічними способами спілкування з селянами — він карав їх кан­чуками. А суд, якщо справа доходила до цього, покривав поміщика в усіх його злочинах, бо й сам, ще більшою мірою, ніж шляхтичі, був розкладе­ний хабарництвом, неуцтвом, жорстокістю й тупістю його представників. Яскравим прикладом цього є суддя Страхоцький — тупа, неосвічена, до того ж психічно хвора людина. Саме такі люди довели судові процеси до рівня сатиричного шаржу на судочинство. Чого можна було очікувати від суду, якщо там панували мертві шаблони, лінивство, кругова порука.

До негативних соціальних типів належать також пройдисвіти Шнадельський і Шварц. Заради наживи вони вбивають лихваря Вагмана, кра­дуть у нього гроші.

Вагман — найзагадковіша і найтаємніша натура. Він сам про себе каже: «шахрай, добродій добродіїв». І водночас пропонує допомогу Рафаловичу у справі захисту інтересів селян. Але і Вагман переслідує цілком прак­тичні цілі, намагаючись економічно знищити своїх особистих ворогів — деяких поміщиків та крупних чиновників.

Саме проти всіх цих різноманітних «п’явок» народу веде Рафалович свою титанічну боротьбу за визволення найбезправнішого прошарку су­спільства — селянства.

БОРОТЬБА СПРАВЕДЛИВОСТІ З ЖОРСТОКІСТЮ І НАСИЛЬСТВОМ У ПОВІСТІ І. ФРАНКА «ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ»

10 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Для Івана Франка характерні твори, головними героями яких є ак­тивні, глибоко порядні, віддані народній справі люди. Один із таких творів — повість «Перехресні стежки». У провінційне місто приїжджає молодий талановитий адвокат Євгеній Рафалович. Адвокат має мож­ливість заможно і спокійно жити, зробити блискучу кар’єру, але він свідо­мо обирає інший шлях — шлях оборони селян — найбезправнішого прошарку тодішнього суспільства. Чому саме такий вибір зробила його душа? Вразливий хлопчик змалку відчував біль від споглядання будь-якої несправедливості, зростав розважливою, відповідальною людиною.

Знайомлячись із містом та його мешканцями, Євгеній уважно вислу­ховував усіх, хто до нього звертався, і робив свої висновки. А потім пішов на несподіваний крок — вирішив захищати хлопа. Ані вмовляння, ані по­грози «матадорів» повіту не змусили його відмовитися від цього наміру. Адвокат твердо вирішив іти обраним шляхом. Хоч це і важко (йому зда­лося, що він піднімає гору), але він повинен робити добро народу.

Слова письменника: «Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією (інтелігент­ністю) відплатитися йому»,— можна трактувати як життєве кредо молодого адвоката. І дійсно, реальне життя це підтверджує: «Він поклав собі голов­ним правилом говорити кожному щиру правду, не дурити нікого марними надіями…» Незабаром жоден документ із канцелярії Рафаловича не вихо­див польською чи іншою мовою, а тільки «руською», себто українською. Євгеній мав національну гідність, українською мовою виступав і в суді.

Наділений неабияким психологічним чуттям, він швидко розумів ха­рактер людини і поступово усвідомив суть народних проблем. Діяльність Рафаловича зустріла спочатку «товариські» нарікання, а потім відкри­тий і прихований шалений опір з боку керівників повіту. Подеколи й самі селяни, навчені численними гіркими уроками, відходили від адвоката, побоюючись обману. Але це було тимчасовим явищем. Через певний час, пересвідчившись у чесності та порядності нової для них людини, вони поступово прониклись його ідеями. Навіть духовні пастирі — о. Зварич і о. Семенович — не витримали життєвого випробування, але їх місце за­ступили такі проводирі з народу, як селяни Дем’ян Горішній та Марусяк. Це вже не ті люди, що блукають у пітьмі і ніяк не знайдуть дороги, а сві­домі борці, які знають, чого прагнуть. Вони висувають тепер не лише вузь­ко економічні, а й політичні вимоги.

Колись Рафалович, дивлячись на заблуканого в лісі селянина, питав сам у себе: «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний наро­де?» — і сам же вирішив провести селянські маси через життєву школу. Результати своєї праці Євгеній невдовзі побачив. Саме таким людям, які починали справу всебічної освіти селянства, завдячуємо ми нині розвит­ком демократичних свобод і, навіть ширше,— розбудовою демократич­ного суспільства.