Твори з української літератури

ВТІЛЕННЯ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ МОРАЛЬНОЇ КРАСИ І ТАЛАНТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ Л. КОСТЕНКО

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї по­вноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і за­кінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася.

Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Кос­тенко — Маруся Чурай.

За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та ду­ховної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України.

Не випадково про Марусю кажуть:

Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа.

У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от:

— На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса?

А трохи далі:

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця,— а так би й зняв би шапку.

На смерть іде,— а так би й поклонивсь. Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, зма­льовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ ук­раїнської дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гри­ця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження.

Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчан­ка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі. Ось як там сказано:

Виходить полк. Іван під корогвами.

І я край шляху осторонь стою.

Моя душа здригнулася словами.

Співають пісню, Боже мій, мою!

Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай.

Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною герої­нею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію Ук­раїни, її культуру.

Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звер­нулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нероз­ривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Кос­тенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літе­ратуру — незнищенну, невмирущу, високу поезію.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

11 клас, Твори з української літератури,

Ліна Костенко увійшла в українську літературу в 60-ті роки нашого століття. Ця письменниця заявила про себе чіткою громадянською пози­цією, мужністю, але водночас і ніжністю, високим філософським змістом своєї поезії. А ще високими вимогами до себе, до своєї творчості. Це засвідчено у вірші «Доля»:

Великі поети не вміють писати віршів Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав

Графоманові краще.

Графоман вирішив написати — і написав.

Для поетеси аркуші паперу, списані рядками — це «смертельні плацдар­ми самотньої битви з державами, з часом, з самою собою». Поезія для Ліни Костенко — це крик її згорьованої душі, серця, що обливається кров’ю.

У творах цієї поетеси багато роздумів над проблемою добра й зла, дис­гармонійності в житті людини, осмислення значення навколишнього світу й свого місця в ньому. Не знаходячи часто гармонії в людському житті, Ліна Костенко шукає її в природі, змальовуючи чудові картини: «Вікна сплять, заскалив мороз їм сльози», «Блакитні вії хата підійма…» «Світить сонце оком загадковим» тощо. Поетеса наголошує, що зв’язок із приро­дою, спілкування з нею є однією з найбільших людських цінностей.

Гармонія природи, якою так милується поетеса, співзвучна гармонії людських взаємин, яких так прагнула письменниця, і до яких вона нама­галася наблизити своїх героїв. Особливу увагу письменниця приділила долі жінки, яка, звичайно ж, не була їй байдужою. Ціла галерея портретів, змальованих нею, розкриває красу жіночої душі — щирої, відданої й по-справжньому шляхетної. Саме про це твори «Маруся Чурай», «Пелюст­ки старовинного романсу», «Апологія лицарства» та інші.

Трохи інший, пом’якшений, стриманіший у своїх почуттях образ ліричної героїні постає в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти ска­зав мені: люблю», «Двори стоять у хуртовині айстр.», «В дні, прожиті печально і просто» та інші. Героїня цих творів страждає внутрішньо, не виставляючи напоказ і не нав’язуючи своїх почуттів:

«О, як я Вас люблю!.. Але про це не треба говорити».

Поезії Ліни Костенко глибоко пройняті філософською та історіософічною спрямованістю. Це виявляється у віршах, де просту­пають її життєві орієнтири: «Шукайте цензора в собі», «Між іншим», «О, не визискуйте гіркого меду слави», «Ще вчора була я висока» та інші. Тут письменниця розмірковує над сенсом життя, відстоює за­гальнолюдські, гуманістичні цінності, які є усвідомленням внутрішньої гармонії людини.

Зверталася Ліна Костенко й до біблійних мотивів. Поетеса індивіду­алізує, наближає до нас у часі й просторі героїв біблійних легенд.

Своєю творчістю Ліна Костенко вписала назавжди своє ім’я в когор­ту українських талановитих письменників-гуманістів.

НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ ГАННИ РОЗСОХИ (За оповіданням Ю. Мушкетика «Суд»)

11 клас, Твори з української літератури, ,

Народна мудрість говорить, що українець співає цілий рік і цілий вік. І це дійсно так. Співучий наш народ. Як би гірко не жилося, а пісня лине. Там, де інший стогнав би — українець співає. Бо пісня, сумна чи весела, допомагає жити.

Героїня оповідання Юрія Мушкетика «Суд» Ганна Розсоха теж співа­ла. Співала все своє життя. Спочатку, як і кожна дівчина, виспівувала свої мрії. Але недовго, бо рано пішла заміж. А потім пісня допомагала у важкій селянській роботі: «Голос її дзвенів у лузі, і чубата чаєчка перегикувалася з нею. Співала вона тоді навіть узимку, перучи в копанці сорочки, і не бра­ли її ніякі хвороби — одного разу згубила на старому чоботі підошву та так і перетерла всю гору білизни з босою ногою, і не бралися її голові печалі».

У лаконічній розповіді автор не показав повно Ганнине материнське щастя. Можна тільки уявляти, скільки колискових пісень виспівала вона і двом своїм синам, і пасинкові Данилові, і пасербиці Оленці, адже ця жінка не відділяла чоловікових дітей від власних. У роки голодомору, після смерті Оленки «Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи інших дітей; молола в жорнах, захованих од злого ока у свинячий цебер, кору і ячмінний послід, і покришене дрібно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагінчиках навесні в лісі під прілим листям торішні ліщинові горіхи, варила з молодим час­ником і цибулею лободу та рогіз і ділила те поміж усіма порівну». Жаліла Ганна і чужих дітей, наділяла їх, голодних, чим могла.

У красі і пісні виросли в Розсох сини. Ганна вибілювала хату, підмальовувала крейдою і синькою, охайно прибирала, засівала квітами город, бо в душі цієї простої працьовитої жінки жило «щось таке, що підма­льовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Можливо, тому сім’я її була дружною. Омелько любив збирати синів і дружину за польовою кашею в садку. Дорослі вже сини не раз виручали колгосп, рятуючи вро­жай від негоди. Сім’я Розсох на все село славилася працелюбством. Рос­ли хлопці з чистою душею, рвалися до роботи, а «якщо котрий ще й не дійшов зросту до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-ло-богрійок» завжди були охочі. За виховання «козаків» не раз дякував го­лова колгоспу Ганні та Омелькові. Тихими зимовими вечорами Ганна співала журливих пісень про козаченька та про дівчину, створювала ро­динний затишок, серед якого і проходили роки, росли сини.

Співати вона перестала у війну. Коли пішли на фронт сини і чоловік, Ганні залишилася лише віра. Важко усвідомити загибель близьких лю­дей. Тому, можливо, Ганна вірила, що вони живі, навіть одержавши по­відомлення про їх загибель. Зберігала, як могла, худобу, щоб було чим годувати чоловіка і синів після повернення.

Гірко те, що не ворог вбив Ганнину пісню. Може б, вона ще заспівала своєму єдиному синові, що залишився живим. Може б, заспівала, коли­шучи онуків. Але пісню вбили свої люди, не іноземні вороги, а односельці.

Голова колгоспу, який хвалив за роботу, разом з іншими представниками сільської влади обібрав і обдурив жінку, залишивши їй «чорний знак, що сподівання її марні, що ні для кого їй сутужити, ні для кого жити».

Ганна померла не тоді, коли надійшла її смерть, а тоді, коли відібрали в неї віру у справедливість, віру в життя.

Таким чином, зобразивши трагічну долю радянської колгоспниці, Юрій Мушкетик засудив бездуховне суспільство сталінсько-брежнєвської доби в ім’я того, щоб кожне нове покоління підносило духовність свого суспільства.