Народна мудрість говорить, що українець співає цілий рік і цілий вік. І це дійсно так. Співучий наш народ. Як би гірко не жилося, а пісня лине. Там, де інший стогнав би — українець співає. Бо пісня, сумна чи весела, допомагає жити.
Героїня оповідання Юрія Мушкетика «Суд» Ганна Розсоха теж співала. Співала все своє життя. Спочатку, як і кожна дівчина, виспівувала свої мрії. Але недовго, бо рано пішла заміж. А потім пісня допомагала у важкій селянській роботі: «Голос її дзвенів у лузі, і чубата чаєчка перегикувалася з нею. Співала вона тоді навіть узимку, перучи в копанці сорочки, і не брали її ніякі хвороби — одного разу згубила на старому чоботі підошву та так і перетерла всю гору білизни з босою ногою, і не бралися її голові печалі».
У лаконічній розповіді автор не показав повно Ганнине материнське щастя. Можна тільки уявляти, скільки колискових пісень виспівала вона і двом своїм синам, і пасинкові Данилові, і пасербиці Оленці, адже ця жінка не відділяла чоловікових дітей від власних. У роки голодомору, після смерті Оленки «Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи інших дітей; молола в жорнах, захованих од злого ока у свинячий цебер, кору і ячмінний послід, і покришене дрібно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагінчиках навесні в лісі під прілим листям торішні ліщинові горіхи, варила з молодим часником і цибулею лободу та рогіз і ділила те поміж усіма порівну». Жаліла Ганна і чужих дітей, наділяла їх, голодних, чим могла.
У красі і пісні виросли в Розсох сини. Ганна вибілювала хату, підмальовувала крейдою і синькою, охайно прибирала, засівала квітами город, бо в душі цієї простої працьовитої жінки жило «щось таке, що підмальовувало світ, заселяло його всім добрим і чистим». Можливо, тому сім’я її була дружною. Омелько любив збирати синів і дружину за польовою кашею в садку. Дорослі вже сини не раз виручали колгосп, рятуючи врожай від негоди. Сім’я Розсох на все село славилася працелюбством. Росли хлопці з чистою душею, рвалися до роботи, а «якщо котрий ще й не дійшов зросту до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-ло-богрійок» завжди були охочі. За виховання «козаків» не раз дякував голова колгоспу Ганні та Омелькові. Тихими зимовими вечорами Ганна співала журливих пісень про козаченька та про дівчину, створювала родинний затишок, серед якого і проходили роки, росли сини.
Співати вона перестала у війну. Коли пішли на фронт сини і чоловік, Ганні залишилася лише віра. Важко усвідомити загибель близьких людей. Тому, можливо, Ганна вірила, що вони живі, навіть одержавши повідомлення про їх загибель. Зберігала, як могла, худобу, щоб було чим годувати чоловіка і синів після повернення.
Гірко те, що не ворог вбив Ганнину пісню. Може б, вона ще заспівала своєму єдиному синові, що залишився живим. Може б, заспівала, колишучи онуків. Але пісню вбили свої люди, не іноземні вороги, а односельці.
Голова колгоспу, який хвалив за роботу, разом з іншими представниками сільської влади обібрав і обдурив жінку, залишивши їй «чорний знак, що сподівання її марні, що ні для кого їй сутужити, ні для кого жити».
Ганна померла не тоді, коли надійшла її смерть, а тоді, коли відібрали в неї віру у справедливість, віру в життя.
Таким чином, зобразивши трагічну долю радянської колгоспниці, Юрій Мушкетик засудив бездуховне суспільство сталінсько-брежнєвської доби в ім’я того, щоб кожне нове покоління підносило духовність свого суспільства.