Куполи православних храмів є найбільшими конденсатора­ми духовної енергії, яку називають Святим Духом.

Отже, хрест на церкві — найсильніший приймач і випромі­нювач зарядів духовності, яких бракує на землі. Жива природа не може існувати без цієї Божественної енергії Космосу. Най­більший її потік іде через Золотий Хрест під час Богослужін­ня. У дні великих православних свят, коли в соборах служить-ся Свята Літургія, можна неозброєним оком побачити спектр такого випромінювання.

Тому і називають золото благородним металом. Позолотою вкриті куполи і хрести лише православних храмів.

Кандидат біологічних наук Таміла Решетникова декілька років проводила наукові експерименти у Далеких Печерах Киє­во-Печерської лаври, де мощі Святих. Після чорнобильської аварії привозила з Народичів Житомирської області заражену радіонуклідами пшеницю зі зруйнованою генетичною структу­рою, її засіяли біля названого місця, де періодично проводи­лись Богослужіння. Дозрівала на території Києво-Печерської лаври. Зібраний врожай віддали на рентгеноспектральний, ней­тронно-активаційний та інші аналізи. І — диво! Всі радіонук­ліди зникли, генетична структура відновилася.

Наші вчені зі світовими іменами Володимир Вернадський, Павло Флоренський, Олександр Чижевський внесли величезний вклад до науки XX століття. Ноосфера — її духовна суть.

З 80-х років починають з’являтися роботи Новосибірсько­го академіка Влаїля Казначеєва, а також кандидата технічних наук із Москви Миколи Сочеванова.

У 1987 році на 1-й конференції в Бійцях, що під Москвою, з питань біолокації вчені погодили теорію мікролептонного поля на основі математичної моделі його носія. Він на 13 по­рядків менший електрона, а швидкість на 9 порядків вища.

Мікролептони передають магнітні поля Землі, Космосу, лю­дини. Енергія думки також поширюється через мікролептони, починаючи з 4-го порядку після електрона.

Весь Космос пронизаний надчутливою мікролептонною суб­станцією, що має певний гармонійний резонанс, завдяки якому зароджується клітина життя. Частотна характеристика цього резонансу — від 0,2 до 1, 2 герца. Це і є енергія Божественної любові і гармонії. З нею ми щасливі і всім задоволені.

Ось на такому рівні передачі Божої любові і живе православ­на Церква. Цьому сприяє її архітектура. Як було зазначено, купол — це збирач мікролептонного духовного потоку, який нейтралізує негативну енергію людського організму, що спри­яє зміцненню духовного та фізичного здоров’я. Поліпшується формула крові, в організмі з’являється гормон, який зміцнює імунну систему.

Воістину віруючі люди намагаються жити за Божими зако­нами, регулярно відвідують святі літургії та вечірні служби; перебувають в радіусі дії церковного дзвону, не хворіють, жи­вуть довго, помирають природно і легко. Така статистика.

Цілющі властивості має і церковний дзвін, створюючи гар­монійні вібрації мікролептонів, які стимулюють роботу крово­творних органів. Цю теорію вже підтвердили російські та укра­їнські вчені-фізики.

Коли негативно вплинути на гармонійний резонанс, то час­тота коливання мікролептонів збільшується до 6—8 герц. А це призводить до критичного стану організму. Жива клітина почи­нає хворіти і руйнуватись. Це рівень мутації живої клітини.

Якщо цей процес не зупинити потоком позитивних мікро­лептонів, які можна одержати під час Богослужіння, то в ор­ганізмі виникають різні хвороби. Найбільший потік духов­ності — під час сповіді, причастя і соборування, коли значно збільшується радіус мікролептонного захисного каркасу. Гар­монізується генетична матриця, від якої залежить фізичний стан людини.

Електронний мікроскоп дозволяє бачити рух атома на ор­біті. Так були відкриті і вивчені торсійні поля.

Мистецтво морального життя і творчості можливе лише за гармонійного поєднання науки і релігії. В іншому випадку відбувається деградація суспільства. Це повинні зрозуміти, насамперед, працівники освіти. На допомогу їм у школі по­винні прийти священики, тоді поменшає наркоманів, алко­голіків, злодіїв.

До нашого часу дійшло небагато творів давнього українсь­кого народного малярства. Серед них найбільш поширеним і улюбленим у народі був сюжет «Козак Мамай» («Козак-бандурист»). Жодному іншому творові не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях, копіях. Іконо­графічний тип зображення козака, мабуть, сягає своїм корін­ням культур народів, які в першому тисячолітті до нашої ери — першому тисячолітті нашої ери населяли територію сучасної України.

На процесі усталення композиційної схеми цього твору поз­начилися складні етнокультурні зв’язки й взаємовпливи дав­ніх культурних традицій. Зусиллями багатьох поколінь вироб­лялася досконала форма, яка існувала протягом віків, міцно ввійшовши в свідомість народу. У збереженні цих традицій­них форм, у нескінченних повторах і варіаціях на ту саму тему, в оперуванні стандартними поняттями й образами людина пе­реконувалася в істинності вірувань і уявлень. Композиція, що зображувала мешканця степів у типовій для нього поставі, пев­но, й належить до тих стандартних образів, що кочували з од­ного століття в друге, ставши, зрештою, художньою «форму­лою», без якої український образотворчий фольклор уже не міг обійтися.

Малювали «Козака Мамая» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і на скринях. Малювали навіть на липових вуликах і пранишних дошках — час від часу на них з’являлося простодушне обличчя цього козарлюги. Ймовірно, що в таких випадках зображення запорожця набувало значен­ня оберегу, охоронця житла, господи, селянина.

Народного героя, козака-воїна малювали не в запеклій су­тичці з ворогом, а під час перепочинку, спокійним і замрія­ним. Та за цим зовнішнім спокоєм криються його глибокі ду­шевні переживання. Чимало років він уже не розлучається із шаблею, боронячи батьківський край від ворогів. А коли випа­ла вільна хвилина, сів під дубом, поклав осторонь зброю і са­мій лише бандурі, «подрузі вірній», виповідає в співі свої туж­ливі думи.

Образ козака на наших картинах — це велична, викристалі-зована віками дума народу про свою сутність. Нарід стомив­ся від повсякчасних воєн, від розорень і спустошень, що обер­нули квітучий край у пустку. Зазнавши стільки горя й лиха, він прагнув миру, вільної праці. Миролюбний характер наро­ду й уособлює образ козака-бандуриста.

Але водночас український народ завжди був готовий освя­тити ножі, щоб захистити могили своїх предків, свою рідну землю. Це символізує розкладена навколо козака зброя. Відо­ме козацьке правило, звичай: на тимчасових постоях ніколи не відкладати далеко зброю, не розсідлувати коня.

Те саме бачимо й на картинах, які засвідчують постійну го­товність його до бою.

Майже на всіх відомих картинах «Козак Мамай» є зобра­ження дерева, здебільшого дуба. Під його розлогим гіллям ко­зак спочиває. Дуб, як і в пісенному фольклорі, символізує стій­кість, міцність (у народі кажуть: «міцний, як дуб»), Він також постає уособленням богатирської сили, дужого здоров’я («здо­ровий, як дуб»). Це дерево в народно-пісенній творчості укра­їнців стверджує довговічність народу, його невмирущість, без­смертність. На деяких картинах цей символ посилюється за допомогою інших зображень. Наприклад, на дубі сидять во­роги й стріляють у козака з пістолетів, проте жодна куля його не бере.

Велесу, або Волосу, поклонялися на всій східнослов’янській території. В Києві ідол Волоса стояв не на височині, а внизу, на Подолі, на березі річки, і вже цим він був протиставлений ін­шим богам, і в першу чергу Перуну. Вірогідно, саме Волос був могутнім супротивником Перуна в давніх повір’ях. На цьому збігаються думки тих дослідників, які причину розбрату богів убачають у суперництві за прихильність єдиного відомого нам жіночого божества зі слов’янського пантеону богів — Мокоші, яку вважають дружиною громовержця Перуна. Втім, подібна гіпотеза майже цілком побудована на порівнянні слов’янських богів з персонажами балтійської міфології і практично не має прямих підтверджень у власне слов’янських віруваннях.

Про протистояння Перуна і Волоса розповідається у міфі про грозу: бог грози Перун, який мешкає на небі, на вершині гори, переслідує свого змієподібного ворога (існує чимало до­казів того, що Волос міг являтися в подобі змії), що живе вни­зу, на землі. Причина їхнього розбрату — викрадення Волосом худоби, людей, а в деяких варіантах — дружина громовержця. Переслідуваний Волос ховається спочатку під деревом, потім під каменем, перетворюється на людину, коня, корову. Під час двобою з Волосом Перун розколює дерево, розколює камінь, метає стріли. Його перемога завершується дощем, що прино­сить родючість землі.

Про значення Волоса у слов’янській міфології свідчить і той факт, що, наприклад, при укладенні мирної угоди з Візантією княжа дружина клялася зброєю і Перуном, а простий народ — Волосом. Вважалося, що Перун панував у верхній частині сві­тового простору, тобто на небі, а Волос владарював у нижній частині світового простору й у підземному світі.

У північноруських землях цей бог вшановувався під іменем Велеса, а в Києві його називали Волосом.

Давньоруські джерела постійно називають Волоса «худоб’ячим богом». Це означає, що цей бог опікується госпо­дарством, і перш за все скотарством. У Стародавній Русі худоба, як і хліб, була найпершою потребою людей і слугувала уособ­ленням виробничих сил, родючості, багатства, а також була важливим об’єктом торгівлі. Про заможність людини судили за кількістю худоби, якою вона володіла. І виходить, що Волос був не лише богом скотарів, але й богом торгівлі й багатства.

У культі Волоса важливу роль відіграють шерсть, волос — все це символи достатку, добробуту, плодючості (згадаймо російський весільний звичай саджати молодих на кожух, ви­вернутий шерстю назовні, а також влаштовувати шлюбну пос­тіль на шкурах тварин, щоб подружжя жило багато і мало ба­гато дітей). У селах «волосовою борідкою» називали останній пучок невижатого колосся, який спеціально залишали в полі в подарунок божеству родючості. Крім того, цей бог, очевид­но, опікувався співцями й розповідачами, адже в «Слові о пол­ку Ігоревім» легендарний віщий співець Боян названий його внуком.

Культ Волоса (Велеса) в християнську епоху також от­римав продовження в народних віруваннях про Святого Вла-сія, «який успадкував» від язичницького божества і функ­цію покровителя худоби, і зв’язок з плодючими силами землі і тваринного світу. В день св. Власія до святого зверталися з проханнями про помноження худоби.