Юрій Кондратюк зробив оригінальний внесок в енергети­ку» У розв’язання ряду інженерних питань елеваторної тех­ніки, гірничого, будівельного та цукроварного виробництва. Наприклад, як енергетик він пропагував ідеї використання земного тепла, сонячної енергії, розвинув теорію та інже­нерне проектування потужних вітроагрегатів та вітрових електростанцій, обґрунтував застосування висотних залізо­бетонних веж для монтування вітроагрегатів, створив при­нципово нову у свій час теорію вітровикористання. Але ві­домими у світі стали його праці з теорії ракетно-космічного польоту.

У чотирьох наукових працях — «Петроградському руко­пису», «Київському рукопису», рукопису «Міжпланетні ман­дрівки» і книзі «Завоювання міжпланетних просторів» — Ю. В. Кондратюк окреслив свою незалежну від інших вітчизняних та закордонних вчених теорію космічного польо­ту. Якщо перші три рукописи — головним чином описовий виклад різних варіантів цієї теорії, то вказана книга — дуже стисле й оригінальне поєднання блискучої фантазії з конкрет­ними інженерними розрахунками і вирішенням найскладні­ших технічних завдань космічного польоту.

У Києві, в драматичний період історії України і особис­тої долі, переховуючись від усіх влад, що швидко міняли­ся у місті, Ю. В. Кондратюк пише видатну працю «Тим, хто буде читати, щоб будувати», яку було опубліковано тільки 1964 року. В цьому «Київському рукопису» зроблено важ­ливий крок у розвитку теорії міжпланетних польотів та ос­воєнні ближнього космосу. «Київський рукопис» Ю. В. Кон-дратюка — це, по суті, за стилем і формою викладу перший підручник з основ теорії ракет і разом з тим посібник для ін-женерів-практиків. Кондратюк самостійно працював над про­блемами теорії міжпланетних польотів, не будучи знайомим, наприклад, з публікаціями К. Е. Ціолковського, тому був зму­шений дуже докладно обґрунтовувати інженерні рішення, які він пропонував.

Дати ключі для вирішення основних завдань космічного польоту — наскрізна ідея його наукових праць і методоло­гічна особливість усіх розробок. Головні знахідки Ю. В. Кон-дратюка: засіб досягнення поверхні космічних тіл, насам­перед Місяця і Марса (цю ідею було застосовано у проекті «Аполлон», конструкції американського місячного модуля); варіанти і раціональні схеми дво- і триступеневих ракет; роз­поділ ступенів по баках та двигунах і принципові питання конструкції самої ракети, серед яких найважливіші — охо­лодження камери і сопла ракетного двигуна компонентами палива, турбонасосна подача компонентів, шахове розміщен­ня форсунок; принципи гальмування космічних апаратів в атмосфері; конструкції крісел космонавтів; теорія безпе­ки польоту.

Споконвіку український народ прикрашає житло, одяг, речі домашнього вжитку. Ні тяжка праця, ні злигодні, ні су­ворі випробування, які не раз випадали на долю нашого наро­ду в минулому, не змогли погасити природного потягу людей до краси. У мистецтві і через нього народ стверджував себе, ви­являв нестримне прагнення до кращого життя, до щастя, пле­кав мрії про прекрасне, засвідчував велич свого безсмертно­го духу.

Завітаймо в будь-який краєзнавчий або музей просто неба у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чер­нівцях.

Ось святковий одяг гуцула з карпатських гір. У ньому зі смаком оздоблено все — від постолів до капелюха (кресані). Так само і в хаті: майже кожна річ — художній витвір, виго­товлений власноруч. А ось подвір’я хлібороба: навіть звичай­нісіньке ярмо чи віз прикрашені різьбою, що виявляє поетич­ну вдачу господарів…

Та не тільки в музеї, в кожній селянській хаті на Україні ми обов’язково побачимо вишивані речі. Вишивали рушники, сорочки, фартухи, хустки, свити, кожухи, наволочки, скатер­тини тощо.

Мистецтво вишивки захоплює веселковою барвистістю, гармонією кольорів, простотою й узагальненням художніх об-разів-символів. Вишивку нерідко порівнюють із піснею, музи­кою. Це справді музика в кольорі, сповнена високопоетичного звучання, гармонії, життєрадісності.

Про споконвічне поширення мистецтва вишивки в побуті українців збереглися свідчення істориків, згадки в літопис­них джерелах. На жаль, через недовговічність тканини зраз­ки стародавньої вишивки наших далеких предків не зберег­лися, але уявлення про них можемо скласти, вивчаючи твори

давнього живопису, скульптури. Так, дослідники встанови­ли, що на малюнках та іконах, які дійшли до нас з XV—XVII століть, зустрічаються зображення людей в народному одязі, прикрашеному вишивкою. її узори мало чим відрізняються від сучасних, хіба що орнаменти більш стилізовані, ніж на ткани­нах пізніших часів.

Віками народні майстри виробляли усталені традиційні форми вишивки, які збереглися й дотепер.

Узори та техніки вишивання дуже різноманітні і в кож­ній місцевості відзначаються певною стильовою єдністю. Чи найяскравіше втілено багатство й розмаїття мистецтва ви­шивки в українських сорочках. Біла полотняна вишиванка — невід’ємна частина українського народного вбрання: жіночого, чоловічого та дитячого в усіх його місцевих різновидах.

Переважно завдяки оздобленню та крою легко відрізняє­мо полтавську сорочку від подільської, гуцульської чи полісь­кої.

Вишивають на Україні здебільшого жінки. Довгими осінні­ми та зимовими вечорами дівчата вишивали, збираючись на до­світки та вечорниці, а навесні та влітку — в години відпочинку від польових робіт. Як правило, кожна з них, готуючись до за­міжжя, вишивала по кілька десятків сорочок, а серед них та­кож і чоловічу — своєму нареченому.

Традиційна прикраса народного житла — вишивані руш­ники. Розвішані по стінах, над вікнами, іконами, портретами, картинами, вони створюють у хаті затишок. Рушник у побуті здавна виконує різноманітні функції: декоративну, утилітарну, ритуальну. Декоративні рушники виготовляють з тонких ни­ток, вони мають барвисте оздоблення. Прості утирачі — з гру­бих ниток і прикрашаються скромно.

Рушник — неодмінний атрибут багатьох народних обрядів, звичаїв.

І в наш час зберігається прекрасний народний звичай вітати дорогих гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику. Рушни­ки та хустки дарують також рідним і близьким, виряджаючи в далеку дорогу. Дівчата дарують вишивані хустки хлопцям, що йдуть на службу до армії.

Найвідоміші центри вишивання — це Решетилівка на Пол­тавщині, Клембівка на Вінниччині, міста Косів та Кути на Іва­

Буквар — основа основ. Це перший путівник, який відкри­ває дитині дорогу в світ Знань. Мабуть, ні в кого не викликає сумнівів, що буквар — одна з книжок, від яких значною мірою залежить ставлення людини до навчання, її успіхи не лише в науці, але й загалом у житті. Тому важливо, щоб перша на­вчальна книжка була красивою, якісною, а головне — напи­сана рідною мовою. Для сучасного українця твердження про важливість навчання рідною мовою, можливо, видасться див­ним, проте історія доводить, що аж до середини XIX століття про рідномовну освіту українці могли хіба що мріяти…

Ще в середині XIX ст. визначний діяч української науки і культури М. Костомаров наголосив: «Народна освіта — то всьому голова і основа. Научиться народ по-своєму читати, смак до читання візьме, почне з його очей полуда спадати, тоді і сила набереться, і літературу сам створить собі і стане народом міцним, що сам себе тямить і шанує».

Хоч українська освіта має давні й глибокі традиції, пер­ша україномовна абетка в Східній Україні, яка в 19 ст. нале­жала Російській імперії, з’явилася лише 150 років тому. Нею стала «Граматка» Пантелеймона Куліша, яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в кінці 1857 року. Друге видання з’явилося там же в 1861 році. До появи букваря П. Куліша в підросійсь­кій Україні не існувало жодного підручника, написаного ук­раїнською мовою.

Упродовж багатьох століть, як відомо, Україна не мала самостійної держави, а різні її території з XIV до середини XX ст. — початку Другої світової війни — належали різним державам: Литовському князівству, Польщі, Угорщині, Румунії, Австрійській імперії, Австро-Угорщині, царській Росії, Чехословаччині. З огляду на це в різних регіонах України українці здобували освіту всякими мовами, крім рідної: церковнослов’янською, латинською, російською, німецькою, польською, угорською… Потребу в рідномовних підручниках, насамперед букварях, поневолені українці усвідомлювали здавна.

Перша відома нам заборона українського букваря припа­дає на 1769 рік, коли Києво-Печерська лавра просила дозво­лу від Москви видати підручник, якого Синод так і не дозво­лив опублікувати.

За таких умов навіть більшість українців не вірили в те, що українська мова є самостійною й може використовуватися в різних сферах. Мало було таких діячів, які, всупереч позиції влади, розвивали українську літературну мову, відстоювали її рівноправність, використання в різних сферах. Тому особливо великою є заслуга П. Куліша, який за таких умов створив пер­ший україномовний підручник у Східній Україні.

До середини XIX століття в підросійській Україні не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. Проте в 40—60-х роках XIX століття в Україні почалося національно-культурне відродження, одним із виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл, що мали на меті навчити грамоти дітей (і дорослих) бідняків, котрі не відвідували державних (російських) шкіл. Недільні школи почали з’являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках було вже 68 недільних шкіл. У них викладачами були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. В недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: Закон Божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося рідною мовою, тому була потреба в українських під­ручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, із котрого українці в підросійській Україні могли навчатися рідною мо­вою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення підручників українською мовою для недільних шкіл на початку 60-х років XIX ст. приступили й інші українські діячі. Авторами украї­номовних букварів, арифметик стали М. Максимович, К. Шей-ковський, Т. Шевченко, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, О. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.