Авто м’яко, як уткнувшись у туго напнуту сітку, зупиняється. При воротах у суворій готовності застигла палацова варта — будь ласка, ворота відчинені. Але князь Альбрехт сидить непорушно, похиливши голову й нечутно посвистуючи безкровними губами.

Так, після трьох днів різних заходів — смішних і образли­вих, потрібних і цілком зайвих — нащадок могутніх, усевладних монархів Німеччини добувся-таки до воріт палацу. Тепер його ще мають обшукати з голови до ніг і тоді вже безборонно й милостиво пропустять на світлі очі біржової величності. А результат?..

Висхла, старомодна, напружено-велична постать, важко спи­раючись на палицю зі срібним гострим наконечником, помалу підводиться і сходить із авто. Вузькі, старечо-сині уста не пере­стають безжурно, легковажно посвистувати. І коли агенти охо­рони його величності ведуть нащадка німецьких імператорів у масивні, монументальні ворота палацу, і коли вони його делі­катно, коректно, але пильно й діловито обшукують, і коли він іде вгору парадною алеєю до будинку палацу, уста не перестають забуто, напружено боляче посвистувати.

Так-от він, палац Мертенса! От він, новітній. Версаль фінан­сового самодержця.

Він стоїть на горі; на горі, створеній серед рівнини міццю й волею володаря Німеччини, конкурента бога на землі. З кожним кроком на гору, до трону, усе ширше розгортається панорама Берліна. Лежить старий, покірний біля ніг велетенської потвори, званої палацом.

Князь Альбрехт часом зупиняється, щоб одпочити, і підво­дить голову догори, до колосальної будівлі. І тоді на устах його видушується тонка посмішка людини, що знаходить заслужену сатисфакцію у своїй вищості. Стиль омнеїзму! Розуміється, омне-їзму, всеїзму, усього, що тільки можна зібрати, купити; щирий витвір біржової, нажертої честолюбності й претензійної нездар-ності. О віки, ви проминули недурно, тут зібрано все, що тво­рив ваш геній: і шпиляста, напружена в небо, у потойбічність, у таїну готика; і округлий, заспокоєний у святій урочистості візан-тизм; і брутальний, але змодернізований американізм; величезне депо стилів і епох, накопичена страшна кучугура дорогоцінних речей, понакрадуваних, понаграбовуваних і зганьблених негід­ними руками. Понурі, стіжкуваті башти — і розлогі, сміхотливі тераси. Аскетичні шпилі — і череваті бані. Над дорійським порта­лом парадного входу зі строгими, чистими колонами — у виступах, прищах і гримасах неомнійська башта на дівочих, незайманих, святих ногах — тіло череватого, погризеного біржового маклера (В. Винниченко; 335 сл.).

Творче завдання: в исловити власну думку, що легше: виправити одну велику помилку чи багато дрібних.

Ця історія сталася дуже давно, вже й не пам’ятаю, коли та в якій країні. Проте одне знаю напевне — все було насправді. Якось зустрілися три давні товариші й почали розповідати іс­торії зі свого життя. Спочатку розмовляли лише про радощі та успіхи, а згодом — про печалі та розпачі.

—   Побратими,— сумно мовив Назарій, найстарший із друзів,— моє серце тужить через негідні вчинки та лихі дум­ки. Відчуваю, що просто зобов’язаний очистити совість від­вертим зізнанням. Товариші, мені надзвичайно прикро, що маю заздрість у душі, забуваю про добро та частенько прига­дую зло…

Не підводячи очей, розпочав гірку сповідь Олесь:

—   Усе частіше розумію, що лють і жадібність знищують найкращі якості: здатність співчувати та кохати. Нехай же обіцянка друзям спонукає мене до очищення.

Почулося тяжке зітхання третього — Святослава:

—   Настала моя черга зізнаватися. З бажанням знехтувати найчистіші прагнення душі та загальнолюдські традиції веду успішну боротьбу ще з юних літ. Одначе нещодавно я вчинив підло й безчесно… Справа в тому, що від моїх слів залежало життя…

Святослав розповів про те, що вперше злякався осуду ото­чуючих, тому й не став на захист обмовленої людини.

Почали приятелі міркувати, хто ж більше завинив! Що гір­ше: багато незначних (звісно, на перший погляд) повсякденних проступків або ж за життя один великий?

Думали-гадали, проте ніяк не могли дійти згоди. Саме тому й вирушили до судді, щоб з’ясувати відповіді на найважливіші життєві запитання.

Вислухавши друзів, справедливий чоловік виніс вирок:

—   Вирушайте до річки. Ти, Святославе, вчинив один вели­кий проступок, тому приволочи найбільшого каменя. Ви, двоє, що допустилися багатьох малих помилок — по мішку дрібних камінчиків.

Щойно приятелі виконали наказ, як суддя оголосив нове розпорядження:

Святослав запам’ятав, де лежав булижник, одначе переко­чувати його коштувало неймовірних зусиль. Чоловік так сто­мився, що навіть на ногах не міг триматися.

Назарій із Олесем успішно впоралися з виконанням пер­шого завдання, оскільки володіли богатирською силою. Про­те друзі не пригадали, де лежав кожен камінчик.

Ось так мудрий суддя вирішив суперечку приятелів.

(320 сл.)                                             (З газети «Казковий вечір»)

Про майстрів-склодувів можна розповісти багато цікавих історій. Отож слухайте.

Уявіть собі, що було б, якби у вікна не вставляли скляних шибок? Улітку воно, може б, і нічого. А от коли надворі моро­зи та віхоли? Що тоді?