Прийшло Миколі на думку спробувати зробити лука, сагай­дака та стріли. В уяві бачив уже наш козак, як впольовує птахів та іншу звірину. Врадуваний щасливою думкою, побіг, незважа­ючи на зливу, шукати твердого та гнучкого дерева.

А коли пощастило йому підшукати такого дерева, набрав, скільки міг донести, повернувся в печеру й зараз же заходився коло роботи. Тепер тільки відчув Микола, як став би йому в нагоді заліз­ний ніж. Ой намучився, намучився бідолаха, обрубуючи кам’яною ножакою та черепашиною шкаралупою тріску за тріскою! Не менш як вісім днів просидів він зранку до вечора, поки лук був гото­вий. Тепер треба було ще тятиву та стріли. «Ото якби був знав,— думає Микола,— що доведеться зробити лука, то був би зоставив кишки з лам: здалися б на тятиву. Та треба замінити її мотуз­ком». Зсукав тугого, міцного мотузка та заходився робити стрілу.

Вистругав із твердого дерева стрілу та й думає: «Знаю, стріло, що далеко не полетиш. На Січі обковували ми тебе гострою залі­зякою, щоб із свистом та розгоном вбивалася ти в груди ворога. Та що діяти — заліза в мене немає».

Метикуючи, чим би його замінити, нагадав собі, що читав десь, як дикуни вживають для вістря стріл та списів риб’ячих остряків або гострого каміння. «Треба мені буде спробувати цієї штуки. Та добре, що й про списа згадав: і його треба придбати».

Мерщій побіг Микола на берег моря й без великого труду знайшов кілька остряків та гостре каміння, що якраз пасувало на вістря до стріл та списа. Вертаючи додому, не забув вирізати й ратища для списів. По кількох днях важкої праці виготував Микола чимало стріл та два списи. Стріли були загострені з одного боку остряками, а на другому прив’язав Микола перо з птиці, щоб стріла летіла рівно й з більшим розгоном; на кінець списа прив’язав він гострого каменя (В. Злотополець; 291 сл.).

Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі.

Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхалась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудово вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні,— здається, сам огонь говорив ними. Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка та жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена бойова кар-сетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хоро­шої дівоцької вроди (За Панасом Мирним; 238 сл.).