Парубок стояв, як зачарований. Йому здавалося — він зроду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У його в очах засвітилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свіжою водою; серце затіпалось немов хто доторкнувся до нього.
Не встиг ступити десяти ступнів, як пісня,— тільки одна луна її бриніла ще над головою у ньому. Ще ступінь — зашелестіло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось. Ще хвилина — із жита заманячила дівоча постать. Парубок стояв. Дівчина, як перепелка, знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротких дівчат. Маленька, кругленька, швидка та жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом,— вона здавалася русалкою.
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв її за ту польову царівну, бо стояв, як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивовані очі.
Дівчина одбігла трохи і собі стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усміхалась свіжим, молодим личком. Тут її краще розглядів парубок. Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудово вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні,— здається, сам огонь говорив ними. Дві чорні брови, мов дві чорні п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка та жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена бойова кар-сетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди (За Панасом Мирним; 238 сл.).