Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному, старенька, їмость зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки. Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє, а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.

Стєяска вела її попри кам’яний хрест, котрий, уже й люди не пам’ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церков­ної огорожі. Звідки він взявся — ніхто не знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди знесення панщини, другі твердили, що це пам’ятка по страшній пошесті, яка вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької могили. Різне говорили люди…

Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими дзвониками на шиях, тріско­тіли коники у травах… Думка перебивала думку. Спогади сплу­тувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут? Що тягнуло її сюди? Адже ж не знаходила тут ніякого спокою, ніякої відради. Навпаки, завжди приходила ще більше стривоженою й розчуленою. Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя. Від самого початку. Не могла втаму­вати від цього ні болю, ні сліз.

Це була Ольга Рошкевич… (Р. Горак; 238 сл.).

Цією дорогою о дев’ятій годині ранку простував Панас Якович на службу щоденно. На хвилину зупинявся біля розлогих дубів і вчасно з’являвся до полтавського казначейства, де влаштувався працювати помічником бухгалтера.

Повертався з роботи о четвертій, лягав перепочити на канапці, біля якої повісив подарований матір’ю вишиваний рушничок.

У першу неділю пішов оглядати місто. Зір приваблювали не крамниці, у яких кишіли люди, а краєвиди, що відкривалися з гори від собору. Серед дібров і лугів химерно вигиналася, зви­ваючись вужем, Ворскла. Мовчазне високе небо вкривало своїм спокоєм ледве осяжну зором далечінь. Ось ніби виринула з надр землі, поповзла долиною велетенська гадюка, дмухаючи задим­леною пащею. Уперше Панас Якович спостерігав таке диво. То мчить поїзд по нещодавно прокладеній через Полтаву залізниці Харків — Кременчук. Перша залізниця з’єднала Полтаву з про­мисловими і торговими містами (I. Пільгук; 226 сл.).

Ось і широкі простори колгоспного баштану! Скільки тут каву­нів, динь! Вони лежать і пишаються на сонці, визрівають, нали­ваються солодким запашним соком.

А дітям яка радість! У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого, солодкого соку. Усе кавунами та динями ласують! Ледве встигли в річці викупатись, а кавуна знову хочеться!

Вороння цілими зграями налітає на баштан. Ґава теж розуміє смак і видзьобує в кавуні дірку, а кавун чи диня від цього гинуть.

Дід-сторож увесь день ганяє настирливе вороння, хлопці-помічники теж пильнують. Опудала стоять по всіх кутках, та хіба ґава їх боїться!

Горобці цілими хмарами сідають на соняшники і п’ють на­сіння.

Спробуй, встережи їх від цих ненажер!

Як був я малий, довелось мені теж стерегти баштан. Увесь день я майже не відпочивав біля куреня, бо все ганяв надокучливих ласунів. У мене був дуже добрий друг — собака Жук. Великий, чорний, меткий собака. Ми з ним товаришували, бо Жук тільки запримітить, що гави сідають на баштан, зараз мчить туди і ганяє їх, доки не прожене. Потім повернеться до куреня, і, стомлено відсапуючись, лягає в тінь, і позирає на мене, щоб я похвалив його і дав скибу кавуна.

Не дивуйтесь, мій Жук любив кавуни так само, як і я. Зви­чайно, я навчив його кавуни їсти. Ото вирву було такого кавуна, що насилу піднесу, розріжу навпіл — одну половину собі, а другу даю Жукові. І він геть-чисто всю червону смачну середину виїсть, тільки миска з лушпини залишиться. Навіть насіння часом ви­пльовує.

Не повірите? Уявіть собі — це чистісінька правда! (О. Копиленко; 246 сл.).