Творче завдання: поміркувати над вчинком матері і висловити власне ставлення до героїні.

Коли поверталися додому стежкою поміж конюшини, зга­далося тобі давнє…

Німці відступають із села.

Сьогодні вранці до вас зайшов був німецький офіцер. Ви, діти, залишені в хаті самі на цілий день, сиділи довкола сто­лу й слухали патефон. До цього патефона зосталося кілька надщерблених платівок — про Катюшу, про гречаники та про Галю молодую.

Офіцер спинився посеред хати. Коли платівка докрутилась, він ступив ближче до столу, простягнув над вашими поникли­ми головами чорні руки і взяв патефон.

І тоді мати підскочила до офіцера, вихопила патефон і жаліб­ним, неживим голосом залементувала:

—   Це ж дитячий, чуєш?.. Це ж дитяча забавка, чуєш?

А що ошелешений німець, мабуть, не тямив, то вона тиця­ла на вас пальцем і повторювала:

—   Кіндер!.. Кіндер!..

Усміхнувшись, офіцер спробував вирвати патефон з її рук. Мати патефон із рук не випустила і, заточившись, зненацька ляснула офіцера по щоці. Либонь, цього не сподівався ні офі­цер, ні вона сама, бо, випроставшись, дивилася на нього пере­ляканими очима. Німець підніс долоню до щоки, і погляд його безбарвних очей ставав злий і погрозливо-ворожий.

Творче завдання: пояснити, чому дід не говорить ону­кові правди про долю танкістів.

Через село повільно суне військова машина-тягач, а за нею на тросах, наче на залізних жилах, повзе тупоносе, виловлене з річкової глибини погрозливе диво.

Танк пливе сільською дорогою в живому людському вінку, що сплетений із облич-квіток, і ці обличчя-квітки чоловічі та жіночі, обличчя-квітки дідів та дітей, а ще його в’яжуть ле­тючі сині ластівки, лелека перелітає через цей ідучий вінок, багряні півні бігають поміж його пелюсток — самі як гарячі пелюстки, й соняхи з-за плотів перехиляються, горнуться до цього вінка, яким наче обвито порятований у Дніпрі танк, на якому вже не побачиш зорі, хоч як видивляйся, бо згоріла зоря не в бою, а згоріла у воді, присвічуючи вдень і вночі рибам та іншій дніпровській живності, перетліло її світло у млисто-без­зоряному баговинні.

—   Дідуню, а де танкісти?

Дід обличчям кістлявим також цвіте в барвистому вінку, світиться сивою хмарою розмаяного волосся, і дід такий висо­кий, що врівні з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грізний птах пригорнеться шиєю.

—   Танкісти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкістів, тільки від­повідати не квапиться.

—   їх побило, га? — питає, позираючи з острахом на відчи­нений люк танка.

Цікаво — й страшно почути відповідь діда-всевіда.

—   Танкісти? — знову перепитує, зітхаючи, і його долоня на твоїй голові — наче літепло.— А чом би їх мало побити?

—   А танк затонув!.. А війна!..

—   Так нема ж їх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопці. Живуть хлопці, як оце ми з тобою. На тракторах роб­лять, на машинах… Мало де, мало що…

—   ДІДУ, ви бачили? Бачили їх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

—   Мало де!.. Скрізь. Бо їм почот, бо вони фронтовики.— Дід замовкає і додає значущо: — Пісень співають, аякже.

Лілеї білі погойдуються на жерлі, наче згідливо покиву­ють на дідову річ, а танк уже випливає на сільську околицю, й людський вінок довкола нього меншає, збіднівши на багато облич-квіток, проте не бідніє на синіх ластівок, що в’ються-пе-ревиваються у цьому вінку, вже скоро танк пливе у полі, по­між лискучих хвиль пшениці, й гусениці побрязкують, наче долинає з кузні відгомін ковальського молота.

Творче завдання: визначити власне ставлення до ге­роїчної боротьби народу з фашизмом.

Історія і пам’ять. Два близьких, зв’язаних між собою по­няття. Але кожне з них має свої особливості, свій зміст.

Тямска й гірка осінь 1941 року: безладні колони відступаю­чих військ на запилених дорогах, ряди ешелонів, що відходять на схід під бомбардуванням… Перше визволення Харкова, таке довгоочікуване, радісне, але тривожне: фронт недалеко, ворог ще сильний, може повернутися… Твердий упевнений голос мос­ковського диктора, який повторює повідомлення радіоінформ-бюро про вигнання фашистських загарбників із території Ук­раїни… Для нас це все вже історія. Події важких і героїчних, але вже далеких років війни, яку багато хто знає з книг, філь­мів, розповідей ветеранів, старших у сім’ї.

Однак війна не пішла безслідно від нас, вона, як і раніше, з нами, в наших серцях і душах. І зв’язує її з сьогоднішнім повсякденним життям Пам’ять. Пам’ять про подвиги, здійснені на полях боїв із фашистським агресором, пам’ять про тих, хто вершив історію, прийняв смерть заради Перемоги, заради майбутнього. Ця пам’ять завжди з нами. Вона обпалює серця невгасимим болем і водночас підносить, робить нас духовно сильними. Пам’ять про загиблих захисників Батьківщини всенародна, а значить — безсмертна…