Творче завдання: доповнити текст власними мірку­ваннями про те, чим загрожує людству недбале ставлення до скарбів природи.

…Наче зірниці, спалахують у моїй пам’яті, обігрівають яс­ною радістю незабутні роки — золоті дні мого дитинства на милій Полтавщині. Дідусь садив мене на віз, і ми вирушали збирати трави. Бабуся ж клала мені на коліна полотняну тор­бинку, що пахла житнім хлібом і смаженим салом. То були сповнені захвату і зачарування мандри в царство зела і древа. Дідусь ніколи не говорив: земля чорна, піскувата, суглинок або солончак, а лиш — матінка-земелька. А де траплялися голі міс­ця, де не родило нічого, казав: захворіла земелька, треба під­годувати, спеціальних трав насіяти, напоїти, і вона родитиме. Дідусь сімдесят п’ять років практикував лікування травами, міг скласти необхідний рецепт із багатьох рослин. Він знав, які трави можна поєднувати, а які несумісні. А ще допомагав хво­рим щирим, ласкавим словом.

А ще в ті давні часи на збір трав у нашому селі нерідко зби­рався цілий гурт. На світанні, коли не бувало роси, люди роз­ходилися по луках і гаях, обачно зрізуючи цілюще зілля.

Творче завдання: обґрунтувати або спростувати ав­торські висновки про сенс буття та людського існування.

Є такі тихі затінені місцинки поміж густою травою, торіш­нього листя чи просто на землі, всипаній сухою хвоєю,— міс­цинки, помережані стежками. Треба низько-низько нахили­тись або лягти на живіт, щоб побачити шляхи маленьких істот. Кожна така стежечка веде до крихітної нірки, скрученого з лис­точка будиночка, під камінчик чи суху гілку. Інколи ці шля­хи позначені сріблистим слизом, помережані павутинням. Ма­ленький народ має свої звичаї і подорожує не дуже далеко. Його шляхи ведуть по стовбуру дерева у пошуках солодкого соку чи просто, щоб відпочити на зігрітому сонцем листку, погой­датися. Як же добре, напевно, колисатися на м’якому пахучо­му листі! Навіть впасти не боляче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною, надійною павутинкою. Вони тон­ше відчувають тяжіння землі, сонце, вологість. Ясного дня ма­ленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки. Усі шість або вісім ла­пок прудко бігають. І, певно ж, вони якось спілкуються між собою. Як ото в селі сусіди перегукуються через пліт. І не чи­нять одне одному кривди. А похмурого чи дощового дня сплять у своїх домівках.

Очима, втомленими від телевізора, книги чи облич інших людей, не побачиш, як самовіддано бореться кожна істота за життя, захищає своє потомство. Вони не хочуть смерті й хао­су на власній землі від більших, сильніших істот, а ті просто не відають, що роблять.

Треба мати дуже добрий зір. Мало хто з людей здатний ба­чити. Коли зранку протираєш очі, несвідомо хочеш побачити усе краще. Але для цього треба любити.

Кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смер­тельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного народу.

Творче завдання: продовжити переказ власними мір­куваннями про єдність людини і природи.

Це — там, високо в горах, у царстві скель і могутніх правіч­них лісів…

На кам’янистому схилі, в зеленій гущавині дерев ледь вид-ніється лісникова хата з гнучкою радіощоглою на ній. Від хати по крутизні в’ється стежечка вниз до потоку. Щоранку спус­кається нею босоніж чорняве смугле дівчатко років десяти. Тримаючи глека в руці, легко стрибає з брили на брилу, ози­раючи вранішній світ дикувато-ясними оченятами, усміхаю­чись назустріч горам, небу і сонцю.

Це — Натела, юна лісникова господиня.

Поблискує глек у загорілій худенькій руці, шерхоче під но­гами теплий, приємний камінь…

Чим ближче потік, тим гучніше, майже з видзвоном, вишу­мовує він з-поміж каміння дівчинці назустріч, немов збадьоре­ний її приходом, немов радий погомоніти з нею.

—   Здрастуй, потічку!

І потік усміхається їй мигтінням в’юнкої течії та біло­сніжною кучугурою шумовиння, що росте й росте у вирі під водоспадом.

Невтомний потік цілий ранок гомонітиме з Нателою, бо кому ж тут іншому з нею гомоніти під час її довгих літніх канікул? Татко ще до схід сонця пішов в обхід, бродить десь зараз по кряжах, під самим небом, з рушницею на плечі… У його відсутність Натела стає тут повновладною хазяйкою всього: і рубленої хати, і ясного потоку, і вкритих лісами гір, що звідусіль обступають улоговину. Сама-самісінька на всю величезну улоговину, в якій могло б розміститись чимале містечко. Але Нателі не страшно, вона вже звикла. Кожен кущик тут їй знайомий, кожен струмок дзюркотить із-під скелі привітно… Багато струмків дзюркоче по тінявих ущелинах, що сходяться до улоговини, і всі дзюркочуть по-різному, і воду кожного з них Натела вгадає на смак.

Всю численну сім’ю струмків вбирає в себе оцей могутній бурхливий потік, що мчиться звисока, десь із-за хмар. Життя хмар проходить на очах у Натели, вони кочують майже нарів­ні з хатиною лісника.

—   Татку, поведи мене вище, на перевал,— не раз уже про­сила Натела.— Я хочу зблизька побачити оті місця, де б’ються хмари з вітрами…

І татко обіцяє згодом прорубати стежку на перевал і повести її туди. А поки що в час негоди Нателі доводиться сидіти ниш­ком у своїй хатині, де опівдні уже стає темно від густих хмар, що пропливають за вікном, і де від ударів грому здригаються рублені стіни, всуціль обвішані випиляними дисками — взірця­ми дерев підвладного таткові лісництва. Ревуть, б’ються в горах грізні стихії, стугонять над Нателою вікові дерева, і з острахом тягнеться до столу дитяча рука, щоб вимкнути приймач, пере­повнений шумом, тріском та свистом — відгомоном страшного побоїща, що бушує, десь зовсім поруч, на перевалі.