Творче завдання: продовжити текст власними мірку­ваннями про людську гідність.

Навпроти автобусної станції стояв немічний дід та прода­вав грушки.

Незграбно висіло на ньому осіннє пальто з повичовгуваними кишенями, теплий вітер куйовдив на голові рідкий білий чуб, а ноги були взуті у старі, зашкорбані чоботи. Опорою йому слугу­вав кривий, сучкуватий ціпок, якого він виставив далеко поперед себе й спирався на нього рукою. Старість безцеремонно погнула дідові поперек. Друга рука ослаблено звисала донизу й вузлуваті пальці на ній нервово посіпувалися. Обрюзгле, давно неголене об­личчя та хворобливо червоні повіки очей, що без кінця мокріли на вітрі, викликали до старого і жалість, і водночас відразу.

Перед ним на асфальті лежала газета, а на ній сім грушок: чотири купкою, одна зверху і ще дві поруч. Видно, грушки були останні, бо вигляд мали несвіжий — прилежані, пом’яті кругом, а одна так ще й гнилувата.

Старий, не згинаючи ніг, час від часу схилявся низько, брав грушки, покручував їх, перекладав з місця на місце, виставля­ючи до прихожих найкращим боком. Він продавав їх. Просив за всі разом десять копійок.

А я сидів неподалік на лавочці, палив цигарку, спостері­гав за дідом і думав про старість, про її неминучість і безпо­радну самоту.

Довкола снували люди, зупинялися, кидали погляд на ста­рого, на його товар, але грушок ніхто не купляв. Навіть ціну не питали. Та діда, видно, не дуже й переймало те — стояв собі, згорбившись, як втілення віджилості й немочі людської, і ту­по дивився перед собою вицвілими, вологими очима.

Творче завдання: викласти власні міркування про труд­нощі, яких зазнає сучасна людина на шляху самопізнання.

Відколи себе усвідомлював, десятою дорогою обминав тих вчителів, і не так шкільних, як неформальних навчителів жит­тя. Та й чи правен хтось у когось учитися: підходити легень­ко до когось, натрапивши на нього випадково чи після довгих ретельних розшуків, або й знаючи його десятиліттями і лише тепер наважившись зав’язати з ним розмову; підходити котя­чими кроками непевності, хоча кроки ті радше обережні, аніж несміливі, і більш, агресивні, як поблажливі, і давно вже не просто кроки; підходити зі схиленим уділ зором, який, однак, здатен помічати не лише патиччя під ногами, а й соломину на чужих віях, трохи підносити когось, а потім, раптом шугнув­ши набік із легкістю фатального авто, дати піднесеному впас­ти плазом серед курного шляху; підходити до когось і словом проламувати мур хвилевої задухи, яка може бути наслідком цілком щирого хвилювання за успіх задуманого, так само, як і намаганням приховати схильність до корисливого прихову­вання: послухайте… мені до вподоби ваші думки і ваша… ма­нера висловлювати їх… дайте мені трохи цього й цього, а якщо чогось доброго я не запримітив у вас, то вибачайте і дайте ще й цього… за те буду вас поважати і величати навчителем, на­ставником, духовним батьком.

Завершуєш свою тираду й зі страхом помічаєш: співрозмов­ник хапливо виймає із грудей серце і простягає закривавлене тобі; знетямлений світ затихає, і тільки чути квапливе крапан­ня — ніби кроки того, хто покидає нас назавжди. Дароване сер­це ніколи не знайде собі сталого притулку і кочуватиме від не­повної людини до напівлюдини, від напівлюдини до неповної, і зрештою повернеться на давно остигле згарище.

Або ж так: підходити, скрадаючись, серед ночі, брати, на-пихаючи в торбу й кишені, не знати що, ні, щось сяйливе у те­мряві й майже невловиме для беручких і беручих, те, що на ранок виявиться звичайним непотребом чи річчю, знайомою лише умовно, як-от нерозпізнана дрібна деталь космічного ко­рабля; підстерігати когось у стосунках з іншими, чути сказане для інших, бачити постале не для твоїх очей, брати простягну­те не тобі; тихо й затято виловлювати когось у його писаннях, у дружніх і гострокритичних згадках про нього, провокувати знайомих на відвертість щодо «твоєї» особи. Викрадати когось у когось, час від часу неуважно констатуючи, як марніє він у твоїх очах, стає, можливо, тобою, а далі бозна-ким ще.

Творче завдання: доповнити текст міркуваннями про власне дитинство.

Я стою на березі моря. Хвиля, прозора і якась дуже ніжна, підкочується до моїх ніг і знову поринає в море.

…Так, я вже майже доросла. Прощавайте, милі дитячі від­чуття світу! Моє майбутнє життя буде складне, як у всіх лю­дей. Я порину у справи дорослих, у роботу, для себе залиша­тиметься мало часу.

Моє життя буде схоже на життя багатьох жінок.

…Мені вже п’ятнадцять. Ким я буду? Ще не знаю. Але все одно справ буде багато. Я хочу дарувати людям щастя, а це складно. Все одно! Своєї мети досягну!

Моє життя буде неозоре, як море, яке я так люблю. Хочеть­ся плакати, повернути назад щасливе дитинство, але воно все одно не повернеться. Буду його згадувать і сумно посміхатися. Але вірю: майбутнє життя подарує мені і радощі, і щастя.

Я сміливо переступаю межу дитинства.

Ах, яке було воно чудове і щасливе, моє дитинство! І як швид­ко промайнуло, залишивши лише згадку та старі іграшки!

Ще два роки тому я була наївною дитиною, котра не розумі­ла, що час їй поринути у життєву течію. Колись мене називали вождем червоношкірих, бісенятком. Разом із відчайдушними своїми друзями лазила, як мавпа, по деревах або довго сиділа у річці. В Одесі я любила купатися в морі, коли вода була ще дуже холодна — аж губи синіли й зуби цокотіли. Най дивніше: після такого купання не хворіла. Коли падала — не плакала, лише приклеювала якийсь листочок до ранки…

А як чудово було бігати луками, лісом, граючись із това­ришами в піжмурки! Чи лежати на зеленій травичці і читати книгу, захлинаючись пахощами повітря…

Любила слухати цікаві розповіді, подобалось, як і тепер, навчатись у школі (дітей багато, багато цікавого пізнаєш!). А ще — просто гуляти з батьками.

…Цей час минув. Дивно, що всі діти грають у дорослих. Я б хотіла навпаки: грати у дітей. Дорослими ще будемо все жит­тя, а от дітьми — вже ніколи. Будемо дивитися на інших дітей, сумно посміхатися, згадуючи чудовий, незабутній, щасливий і неповторний час — дитинство. І як найдорожчі реліквії будемо зберігати старі іграшки — частку того, що не можна ніколи ані забути, ані повернути назад.