У затишній долині, де поміж пологими берегами дзюрко-чить вузенька річечка, стоїть незвичайний для тутешніх місць будинок. Він великий, дерев’яний і пофарбований у світлий колір. Уздовж його фасаду тягнеться балкон з мережаною решіткою, а вхід прикрашають портал і колони.

Якщо зовні будинок більше нагадує палац, то всередині він обставлений надзвичайно скромно, хоча й з великим смаком. Особливо гарні плетені мереживні серветки, котрі, як плющ, що покриває стіни будинку, оповивають усі полички, крісла й дивани. Паркетна підлога вилискує від воску.

Бабуся взуває повстяні капці і, обурюючись, прямує через вітальню до сходів, що ведуть на другий поверх.

Старенька відчиняє двері до помешкання онука.

У кімнаті панує порядок — навіть не подумаєш, що тут меш­кає маленький хлопчик. Проте, придивившись, зрозумієш: по­рядок тут лише тому, що нема іграшок. А кілька речей, зробле­них, очевидно, понад століття тому, навряд чи можна назвати іграшками.

—   Ганяють невідомо де, а бідна бабуся мусить за ними біга­ти цілий день! Ну ось, прошу дуже, знову нікого! — ремствує поважна пані і, вийшовши з кімнати, рушає далі коридором.

—   Хіба ж я не дозволяю йому бавитися? Гуляй, бався, будь ласка, але ж з’явися хоча б на кілька хвилин.

(181 сл.) (Л.Бессон)