Гора (найстаріша частина давнього Києва), як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори — від Подолу, Дніпра й Переве-сища — лунали звуки бил: ніч закінчувалась.
Одразу ж після цього на Горі — у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр, тисяцьких і тіунів, що стояли посеред Гори, і в землянках і хижах гриднів, смердів, ремісничого люду, що тулились до внутрішніх стін города,— запалювались жовті вогники, чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.
Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу.
Довго рипіли жеравці, щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей — то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля, поспішали на роботу здателі, всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.
Гора оживала. Уже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами, одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, і на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.
На головній вулиці Гори, що тягнулася від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи — бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня (В. Скляренко; 302 сл.).