Укриті бростю верби лірично-замріяно хилили свої віти, прислухаючись до жебоніння бистроплинних ручаїв, що віддавали всю свою напругу повноводному роздоллю Ворскли. Відчував цей гомін пробудження, як подих оновленої сили, що наповнювала помисли і мрії.
У службових справах їздив до Гадяча. Привіз стільки вражень, що годі було їм дати раду. Знову наслухався розповідей про розбійника Гнидку, про його жорстокість і великодушність. Людина великої волі підіймається своїм хистом, вразливою вдачею над буденщиною. Але життя підневільне зв’язує руки. Нема простору. Шлях до соціальної правди тернистий — послався нетрями і байраками. Як перейти їх, щоб не збитися на манівці?
Клята дійсність, кляті закони підневільного життя. Пригадав розмову із своїм начальником. «Для рабів,— говорив він,— мало чого треба, їм аби їсти, спати, чухмаритись, красти. Життя їх невибагливе… Невибаглива й мова. Рабам не потрібна рідна мова. Якою завгодно можна навчити їх розуміти найнеобхід-ніше — хліб, вода, ніч, спати, лаятись тощо. Найдошкульні-ший і найвпливовіший для них батіг, гнучка лозина. Від батога раб тікає, батіг гонить його на роботу, батіг є моральною заповіддю».
Брехня! Ганебна брехня! Іскра Прометея не гасне і в душі приниженого раба. Вона горить у материнській мові, у рідній пісні, рідному звичаї, у мудрості народній, що складається цілими поколіннями.
Треба писати. Писати не про рабів, а про закованих невільників, що здатні рвати кайдани, здатні на сміливі вчинки, на самопожертву і героїзм. Хто збере всі перли душі поневоленого народу? Хто понесе їх у світ широкий думки почуття? Треба писати для себе, для людей, для сучасників і нащадків. Писати, щоб пізнали себе замордовані, принижені, приборкані темрявою і свавіллям дужих — убогих душею. Хай слово полум’ям горить і спопеляє запеклі серця. Слово, повите любов’ю, гнівом і материнською ніжністю. Треба словами мури потрясать, як той легендарний зухвалець Самсон здвигнув колони ворожі.
День і ніч приносили роздуми, хвилювання. Сідав писати. Народжувалась велика розповідь про лиху долю людини, зрощеної серед ланів зеленокрилих, купаної у бризках щедрого сонця. Уява малювала портрет юнака: «Дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом із якоюсь хижою тугою…» Виношував у думках портрет героя великого твору. Вирізьблювався його характер, що увібрав дух нескоримого народу, його історичне буття.
Але поки що все це мрії. А зараз треба писати нарис і розповісти в ньому все, що чув під час подорожі. З усіма найменшими деталями. Назвав його «Подоріжжя од Полтави до Гадячого». Перечитував написане, фантазія допитливо ширяла просторами, буяла нестримними хвилями, що не знаходили впину (І. Пільгук; 389 сл.).