Творче завдання: продовжити переказ власними мір­куваннями щодо оптимістичності й символічності сподівань героя поданого тексту, що Святий Миколай «неодмінно при­йде».

Уранці Йванко, тільки-но розплющив очі, заглянув під по­душку на печі, де спав. Нічого. Подивився ще. Пошукав на припічку — теж пусто. Крізь вікна до хати вривалася білиз­на снігів. Насипало вночі. На душі в хлопця зробилося якось щемно. Встромив ноги в засохлі чоботи, вихопився на вули­цю. Спершись на похилені ворітця, беззвучно плакала мама. Була лише в сорочці. На синове німе запитання кивнула голо­вою на сліди від машини на дорозі. Чорні, кривулясті, вони різ­ко виділялися на тлі засніженої сільської вулиці. Іванко знав: такі сліди залишає по собі «чорний ворон». Після нього село завжди когось не дораховувалося; село завмирало, не чулося звичних співів вечорами, люди ставали замкнуті, малослівні. Хлопець чимдуж помчався цією зловіщою колією. Вилетів на крутий пагорб. На старій дуплавій тополі протяжно крякнула ворона. Сліди чорними зміями впиналися в цісарський гости­нець і там губилися…

Батько повернувся через кілька днів пізнього вечора.

—   Слава Йсу… — мовив з порога й додав буденним голо­сом.— Сліпаєте в темноті. Чому ґнота не підкрутите?

Непевними кроками, боком пройшов до столу. Мовчки сів на широку вичовгану лаву, поклав на стіл великі кістляві руки, помережані синюватими жилами, стиснув кулаки. Наче дві ве­летенські, подовбані негодою брили здіймалися вони над тем­но-коричневою поверхнею віка. Тато випростав довгі, з темни­ми нігтями пальці. Полегшено зітхнув.

Іванко з мамою читали на печі казки. Мати мовчки сплес­нула руками, опустилася на долівку з лампою в руках. Поче­пила її на гачок на сволокові. По стінах і по стелі застрибали химерні тіні. Розгублено стала посеред хати. Жовтувате світло торкнулося батькового обличчя, що за тих кілька днів поміт­но схудло й потемніло. Під очима проступали невиразні син­ці. Батько вловив співчутливий мамин погляд, відвернувся до образів. Повів затуманеним зором по хатині, затримав очі на хрестикові з тіста над дверима. Повернувся до малого, поманив його до себе. Погладив їжакувату синову голову. Взяв скибку житнього хліба, потягся до цибулини, вмокнув її в дерев’яну сільничку. Дав відкусити малому від окрайця та цибулини, відтак і сам заповзявся обережно жувати. В кістлявій щелепі щось сухо тріснуло, через мить ще раз. Тато вхопився рукою за щоку. Відклав хліб та цибулину. Мати пташиною зірвала­ся з припічка, підбігла до батька. Маленькою рукою поглади­ла болюче місце.

—   Били?

—   О-ой, не питай ліпше.

—   Що ж так довго тримали?

—   Заставляли признатися.

—   Ви подумайте лишень! У чому?

—   Там признаєшся в усьому. Що було й чого не було. Вони свою справу добре знають.

—   А як ти?

—   Що я? Вони там так заувихалися коло мене, що… Знову хотіли спровадити до білих ведмедів…

Іванко легенько, самими кінчиками тоненьких пальців по­гладив вузлуваті татові руки. На думку спали дідові слова, що він їх любив часто повторювати:

— Руки селянські спочинуть, коли в них вкладуть свічку. Батько поклав Іванкові на плече важку руку, всміхнувся сірими очима.