Споконвіку український народ прикрашає житло, одяг, речі домашнього вжитку. Ні тяжка праця, ні злигодні, ні суворі випробування, які не раз випадали на долю нашого народу в минулому, не змогли погасити природного потягу людей до краси. У мистецтві і через нього народ стверджував себе, виявляв нестримне прагнення до кращого життя, до щастя, плекав мрії про прекрасне, засвідчував велич свого безсмертного духу.
Завітаймо в будь-який краєзнавчий або музей просто неба у Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях.
Ось святковий одяг гуцула з карпатських гір. У ньому зі смаком оздоблено все — від постолів до капелюха (кресані). Так само і в хаті: майже кожна річ — художній витвір, виготовлений власноруч. А ось подвір’я хлібороба: навіть звичайнісіньке ярмо чи віз прикрашені різьбою, що виявляє поетичну вдачу господарів…
Та не тільки в музеї, в кожній селянській хаті на Україні ми обов’язково побачимо вишивані речі. Вишивали рушники, сорочки, фартухи, хустки, свити, кожухи, наволочки, скатертини тощо.
Мистецтво вишивки захоплює веселковою барвистістю, гармонією кольорів, простотою й узагальненням художніх об-разів-символів. Вишивку нерідко порівнюють із піснею, музикою. Це справді музика в кольорі, сповнена високопоетичного звучання, гармонії, життєрадісності.
Про споконвічне поширення мистецтва вишивки в побуті українців збереглися свідчення істориків, згадки в літописних джерелах. На жаль, через недовговічність тканини зразки стародавньої вишивки наших далеких предків не збереглися, але уявлення про них можемо скласти, вивчаючи твори
давнього живопису, скульптури. Так, дослідники встановили, що на малюнках та іконах, які дійшли до нас з XV—XVII століть, зустрічаються зображення людей в народному одязі, прикрашеному вишивкою. її узори мало чим відрізняються від сучасних, хіба що орнаменти більш стилізовані, ніж на тканинах пізніших часів.
Віками народні майстри виробляли усталені традиційні форми вишивки, які збереглися й дотепер.
Узори та техніки вишивання дуже різноманітні і в кожній місцевості відзначаються певною стильовою єдністю. Чи найяскравіше втілено багатство й розмаїття мистецтва вишивки в українських сорочках. Біла полотняна вишиванка — невід’ємна частина українського народного вбрання: жіночого, чоловічого та дитячого в усіх його місцевих різновидах.
Переважно завдяки оздобленню та крою легко відрізняємо полтавську сорочку від подільської, гуцульської чи поліської.
Вишивають на Україні здебільшого жінки. Довгими осінніми та зимовими вечорами дівчата вишивали, збираючись на досвітки та вечорниці, а навесні та влітку — в години відпочинку від польових робіт. Як правило, кожна з них, готуючись до заміжжя, вишивала по кілька десятків сорочок, а серед них також і чоловічу — своєму нареченому.
Традиційна прикраса народного житла — вишивані рушники. Розвішані по стінах, над вікнами, іконами, портретами, картинами, вони створюють у хаті затишок. Рушник у побуті здавна виконує різноманітні функції: декоративну, утилітарну, ритуальну. Декоративні рушники виготовляють з тонких ниток, вони мають барвисте оздоблення. Прості утирачі — з грубих ниток і прикрашаються скромно.
Рушник — неодмінний атрибут багатьох народних обрядів, звичаїв.
І в наш час зберігається прекрасний народний звичай вітати дорогих гостей хлібом-сіллю на вишиваному рушнику. Рушники та хустки дарують також рідним і близьким, виряджаючи в далеку дорогу. Дівчата дарують вишивані хустки хлопцям, що йдуть на службу до армії.
Найвідоміші центри вишивання — це Решетилівка на Полтавщині, Клембівка на Вінниччині, міста Косів та Кути на Іва
но-Франківщині, Вижниця Чернівецької області, а також Київ, Львів, Вінниця, Чернігів, Ніжин та інші.
У цих осередках утворились мистецькі школи, які виробили свій самобутній стиль художньої вишивки. Виробам полтавських майстринь здавна властива м’якість, ніжність відтінків, легкість рисунка, виконаного гладдю, вирізуванням та мережкою. На полтавських, чернігівських та київських рушниках часто використовується стилізований рослинний орнамент.
Гуцульські вишивки вирізняються геометричними узорами. Загальний тон виробів тут густий, насичений, переважають червоні, чорні, зелені та жовті кольори, що виразно контрастують з білим тлом полотна.
Вишивання сорочок, блузок, скатертин, серветок дожило до наших днів. Вишиванка — один із поширених видів святкового та сценічного одягу.
Як показує досвід, народна вишивка лишається мистецтвом невичерпних можливостей, даючи великий простір для творчого самовираження особистості, для відтворення краси й поезії життя в художніх образах, у веселковій гамі кольорів.
У Музеї народної архітектури та побуту України під час свят народних майстрів та на ярмарках відвідувачі мають змогу познайомитися з вишивальницями, однією з яких протягом багатьох років була Олександра Великодна. Вона опанувала всі техніки вишивки, а їх в Україні налічується більше сотні.
Давні техніки вишивки Полісся («занизування» та «заволікання») використовувала у своїх роботах майстриня Віра Бан-дрівська. Вона однією з перших звернулась до напівзабутих традицій поліської вишивки, якій властиві червоний колір та геометричний орнамент, подібний до тканого.
Давню поліську техніку «занизування» використовують у своїх роботах також Марія Шевчук, Зінаїда Магеровська, Надія Горлицька.
(691 сл.) (За Л. Орел, Л. Стогнотою)