Пам’ятаєте, про що казкова змія просила коваля?
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
До ковалів здавна ставились з великою повагою і водночас з упередженістю. їх вважали чарівниками, що володіють мистецтвом перетворення металу на будь-які предмети. Коваль міг порозумітися з усіма, навіть нечиста сила просила в нього допомоги.
В Україні ковальський промисел існував аж до середини XX століття. Кузня була розташована, як правило, на околиці села. Це була будівля, у якій було горно, закріплене на колоді ковадло, точило та корито з водою для гартування й охолодження виробів.
Традиційний інструмент коваля такий: великі молоти, малі молотки, кліщі, обценьки. Пізніше з’явилися пили-ножівки, ключі для нарізання різьби, ножиці для металу.
Процес кування відбувався так. Коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння посилювалося роздмухуванням полум’я за допомогою міхів). Далі він брав кліщами залізо, клав його на ковадло та бив по ньому молотом, надаючи потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник. Зазвичай це був підліток, який виконував обов’язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали в корито з водою для загартування.
Ковалі виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення: сокири, ножі, молотки, лопати, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі.
Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю зварювання металів.
(205 сл.) (Із журналу)