«Києве, Києве… Вознісся ти на кручах придніпровських ду­жим богатирем. Підпираєш високе руське небо широкими пле­чима. Світиш світлом ясним любові й величі. Довкола себе сієш слово мудрості й знання. У тобі — слава й могуть минувшини, у тобі — сила й наснага для грядущого. У тобі — життя і гор­дість багатьох поколінь, що відійшли у вічність. Вони залишили зерна своїх дум, любові, праці — у тобі».

Так думав Нестор, сидячи у своїй келії, яка давно перестала бути подібною на помешкання ченця. Куди не кинь оком: на столі, на ложі, на лаві — повсюди лежали скручені й розгорнуті цупкі сувої вибіленої телячої чи овечої шкури, чистої й густо списаної чорнилом, яке могло пережити всі лихоліття й віки. І всі оті пи­сання мали слугувати людям століттями. Таке вже призначення письмен — слугувати людям.

Літописець перечитав старі пергаменти, які нещодавно від­дав йому великий Никон. Дивні думки закрадались у нього при тому читанні. Скільки разів перечитував рядки никонівського пергаменту, а все невтямки, звідки пішла вона, звідки з’явилися Руська земля і град її стольний Київ. До варяг і до Кия хто воло­дів полянською землею? Не пише про це Никон, і грецькі хроніки не пишуть. Навіть хроніка Георгія Амартола розповідає від ство­рення світу про всі народи, окрім руського. Ніби не було цьому народу місця на землі.

Чернець узяв чистий шмат пергаменту, умочив перо в ма­ленький глиняний каламар і повільно вивів дрібними літерами: «Се Дніпр..Суть землі полян і сіверян». Вище провів кілька чорних ниточок, що з’єднувалися з Дніпром, і написав: «Земля древлян і дреговичів».

Велика слов’янська земля…

Нестор поспішливо звівся на ноги. Він має записати правду про Русь і про вічевого полянського князя, який ходив у Візан­тію, на Дунай, громив орди степовиків… Тому він, старий і не­мічний чорноризець, буде сидіти у своїй келії до світанку, буде тлумити в собі власний біль і власну образу на нерозумну й заздрісну братію свою, аби несмисленним і сліпим душею посіяти віру у свою міць і покликання. Аби посіяти в заснулі душі пізнання великої минувшини й гордість за неї, бо хто відає про­йдене й береже свої, а не чужі заповіді, іде без страху назустріч прийдешньому. Храніть, чада, як зіницю ока справу древнього Кия, і тоді вбереже всевладний Господь вас і рід ваш від загибелі.

Нестор знав, як ніхто інший, яка то важка праця — праця літописця, котра породжує безсоння, сумніви, гризоти сумлін­ня. За кожним його словом — душевні муки, довгі дні й ночі важких роздумів.

Так завжди було серед людей. І завжди поміж ними були одержимі, що своїм світлим розумом торували шлях у будучину, не жадаючи ні монументів слави, ні слів дяки.

422 слова                                                                                  За   Р. Іванченко

Урочисті заходи загальнодержавного значення в Україні роз­починаються й закінчуються виконанням Державного гімну — пісні «Ще не вмерла України…» на музику Михайла Вербицько- го та слова Павла Чубинського.

Чимало цікавого пов’язано зі словами пісні. Тривалий час її приписували Тарасові Шевченку, бо текст було надруковано 1863 року у львівському журналі «Мета» серед інших творів Кобзаря — «Заповіт», «Мені однаково…», «Костомарову». На­справді ж пісню у вересні 1862 року написав український етнограф, фольклорист, поет і громадський діяч Павло Плато- нович Чубинський. У будинку купця Лазаря в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, де тоді мешкав автор, під час однієї з вечірок за участю сербських студентів народилися відомі слова пісні, якій у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу. На текст вір­ша значно вплинув польський гімн «Марш Домбровського». На той час він був дуже популярний серед народів, які боролися за незалежність. Крім Чубинського, на мотив «Маршу Домбров­ського» пісню «Гей, слов’яни» написав словацький поет Само Томашек. Іншу відому версію цієї пісні звіршував болгарський поет Шуми Мариц, що стала гімном Болгарії в 1886-1944 роках.

На Західну Україну (Львів тоді входив до складу Австро-Угорської імперії) текст пісні нелегально привіз учасник поль­ського повстання Свєнцицький. Від часу створення вірш миттєво поширився в списках серед патріотично налаштованої молоді України.

Треба зазначити, що деякі рядки, зокрема: «Станем, браття, всі до бою від Сяну до Дону» та «А завзяття й щира правда ще нам ся покаже», з’явилися набагато пізніше після численних переписувань, їхнє авторство й досі не встановлено. Серед імовірних авторів переробок називають Северина Даниловича та Миколу Вербицького. Отже, маємо своєрідний зразок народ­ної творчості.

Спочатку твір виконували на музику популярної пісні «Сербія вільна», пізніше текст поклали на музику Микола Лисенко й Кирило Стеценко. Проте найбільшої популярності пісня зажила саме в інтерпретації галицького священика й композитора Ми­хайла Вербицького.

Уперше на теренах України як державний гімн пісню «Ще не вмерла України…» почали виконувати в 1917-1920 роках, хоча законодавчо це не  було ухвалено, співали й інші гімни. Протягом радянського періоду української історії національний гімн був офіційно заборонений.

П’ятнадцятого січня 1992 року музичну редакцію Державно­го гімну затвердила Верховна Рада України, але тільки шостого березня 2003 року було ухвалено Закон «Про Державний гімн України», згідно з яким як державний був затверджений націо­нальний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплету й приспіву твору Павла Чубинського «Ще не вмерла України…».

З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України на­була завершеного вигляду. Національний гімн на музику Ми­хайла Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

І наостанок вельми цікавий факт. Один із провідних музичних телеканалів Угорщини, який щомісяця визначає кращі музичні твори з усього світу, у грудні 2004 року лідером хіт-параду назвав… гімн України у виконанні Олександра Цономарьова. Що ж, ми таки й справді — козацького роду.

443 слова                                                            За  Н. Позняк-Хоменко