До нашого часу дійшло небагато творів давнього українсь­кого народного малярства. Серед них найбільш поширеним і улюбленим у народі був сюжет «Козак Мамай» («Козак-бандурист»). Жодному іншому творові не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях, копіях. Іконо­графічний тип зображення козака, мабуть, сягає своїм корін­ням культур народів, які в першому тисячолітті до нашої ери — першому тисячолітті нашої ери населяли територію сучасної України.

На процесі усталення композиційної схеми цього твору поз­начилися складні етнокультурні зв’язки й взаємовпливи дав­ніх культурних традицій. Зусиллями багатьох поколінь вироб­лялася досконала форма, яка існувала протягом віків, міцно ввійшовши в свідомість народу. У збереженні цих традицій­них форм, у нескінченних повторах і варіаціях на ту саму тему, в оперуванні стандартними поняттями й образами людина пе­реконувалася в істинності вірувань і уявлень. Композиція, що зображувала мешканця степів у типовій для нього поставі, пев­но, й належить до тих стандартних образів, що кочували з од­ного століття в друге, ставши, зрештою, художньою «форму­лою», без якої український образотворчий фольклор уже не міг обійтися.

Малювали «Козака Мамая» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і на скринях. Малювали навіть на липових вуликах і пранишних дошках — час від часу на них з’являлося простодушне обличчя цього козарлюги. Ймовірно, що в таких випадках зображення запорожця набувало значен­ня оберегу, охоронця житла, господи, селянина.

Народного героя, козака-воїна малювали не в запеклій су­тичці з ворогом, а під час перепочинку, спокійним і замрія­ним. Та за цим зовнішнім спокоєм криються його глибокі ду­шевні переживання. Чимало років він уже не розлучається із шаблею, боронячи батьківський край від ворогів. А коли випа­ла вільна хвилина, сів під дубом, поклав осторонь зброю і са­мій лише бандурі, «подрузі вірній», виповідає в співі свої туж­ливі думи.

Образ козака на наших картинах — це велична, викристалі-зована віками дума народу про свою сутність. Нарід стомив­ся від повсякчасних воєн, від розорень і спустошень, що обер­нули квітучий край у пустку. Зазнавши стільки горя й лиха, він прагнув миру, вільної праці. Миролюбний характер наро­ду й уособлює образ козака-бандуриста.

Але водночас український народ завжди був готовий освя­тити ножі, щоб захистити могили своїх предків, свою рідну землю. Це символізує розкладена навколо козака зброя. Відо­ме козацьке правило, звичай: на тимчасових постоях ніколи не відкладати далеко зброю, не розсідлувати коня.

Те саме бачимо й на картинах, які засвідчують постійну го­товність його до бою.

Майже на всіх відомих картинах «Козак Мамай» є зобра­ження дерева, здебільшого дуба. Під його розлогим гіллям ко­зак спочиває. Дуб, як і в пісенному фольклорі, символізує стій­кість, міцність (у народі кажуть: «міцний, як дуб»), Він також постає уособленням богатирської сили, дужого здоров’я («здо­ровий, як дуб»). Це дерево в народно-пісенній творчості укра­їнців стверджує довговічність народу, його невмирущість, без­смертність. На деяких картинах цей символ посилюється за допомогою інших зображень. Наприклад, на дубі сидять во­роги й стріляють у козака з пістолетів, проте жодна куля його не бере.

Велесу, або Волосу, поклонялися на всій східнослов’янській території. В Києві ідол Волоса стояв не на височині, а внизу, на Подолі, на березі річки, і вже цим він був протиставлений ін­шим богам, і в першу чергу Перуну. Вірогідно, саме Волос був могутнім супротивником Перуна в давніх повір’ях. На цьому збігаються думки тих дослідників, які причину розбрату богів убачають у суперництві за прихильність єдиного відомого нам жіночого божества зі слов’янського пантеону богів — Мокоші, яку вважають дружиною громовержця Перуна. Втім, подібна гіпотеза майже цілком побудована на порівнянні слов’янських богів з персонажами балтійської міфології і практично не має прямих підтверджень у власне слов’янських віруваннях.

Про протистояння Перуна і Волоса розповідається у міфі про грозу: бог грози Перун, який мешкає на небі, на вершині гори, переслідує свого змієподібного ворога (існує чимало до­казів того, що Волос міг являтися в подобі змії), що живе вни­зу, на землі. Причина їхнього розбрату — викрадення Волосом худоби, людей, а в деяких варіантах — дружина громовержця. Переслідуваний Волос ховається спочатку під деревом, потім під каменем, перетворюється на людину, коня, корову. Під час двобою з Волосом Перун розколює дерево, розколює камінь, метає стріли. Його перемога завершується дощем, що прино­сить родючість землі.

Про значення Волоса у слов’янській міфології свідчить і той факт, що, наприклад, при укладенні мирної угоди з Візантією княжа дружина клялася зброєю і Перуном, а простий народ — Волосом. Вважалося, що Перун панував у верхній частині сві­тового простору, тобто на небі, а Волос владарював у нижній частині світового простору й у підземному світі.

У північноруських землях цей бог вшановувався під іменем Велеса, а в Києві його називали Волосом.

Давньоруські джерела постійно називають Волоса «худоб’ячим богом». Це означає, що цей бог опікується госпо­дарством, і перш за все скотарством. У Стародавній Русі худоба, як і хліб, була найпершою потребою людей і слугувала уособ­ленням виробничих сил, родючості, багатства, а також була важливим об’єктом торгівлі. Про заможність людини судили за кількістю худоби, якою вона володіла. І виходить, що Волос був не лише богом скотарів, але й богом торгівлі й багатства.

У культі Волоса важливу роль відіграють шерсть, волос — все це символи достатку, добробуту, плодючості (згадаймо російський весільний звичай саджати молодих на кожух, ви­вернутий шерстю назовні, а також влаштовувати шлюбну пос­тіль на шкурах тварин, щоб подружжя жило багато і мало ба­гато дітей). У селах «волосовою борідкою» називали останній пучок невижатого колосся, який спеціально залишали в полі в подарунок божеству родючості. Крім того, цей бог, очевид­но, опікувався співцями й розповідачами, адже в «Слові о пол­ку Ігоревім» легендарний віщий співець Боян названий його внуком.

Культ Волоса (Велеса) в християнську епоху також от­римав продовження в народних віруваннях про Святого Вла-сія, «який успадкував» від язичницького божества і функ­цію покровителя худоби, і зв’язок з плодючими силами землі і тваринного світу. В день св. Власія до святого зверталися з проханнями про помноження худоби.

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусі в XVII столітті.

Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавсько­го роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холм-ських і походить від молдавського слова тоЬіІа, що означає узвишшя, горбовину.

Народився Петро Семенович Могила 10 січня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського пра­вославного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри.

Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення 1596 року унії, коли вплив католицизму посилився на Молдо­ву і Валахію.

Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився в різних навчальних закла­дах Голландії та в Парижі.

Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він до­сить швидко опанував богословську науку.

Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову служ­бу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному, військовому ото­ченні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання при­святити себе служінню Богові, православ’ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно спові­дувати її.

Після повернення до Польщі, через складну політичну ситу­ацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чу­жорідному середовищі.

Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борець­ким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило фор­мування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило на­прям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він при­ймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства.

У 1627 році архімандритом було обрано тридцятирічно­го Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовно­го сану.

У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним послідовником своїх славетних попередників, котрі самовіддано боролися за єдність православ’я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну свя­тиню православного християнства Київської Русі. Палкий при­хильник «православних традицій, усім серцем відданий рід­ній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взір­цевої поведінки.

Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, пра­ведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед ін­ших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лавр­ської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і кни­ги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І. Огієнко з цього приводу зазначав: «Могилянська доба — це найкраща