Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї ма­тері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пуль­сувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана — он яка. Скільки тієї мужності про­стої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!

Тому в неї і Наталка така дика та горда.

—        А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам’ятаєте, мабуть?

—        Чому ж? Пам’ятаю, але… Ти колись розкажеш, синку, як матимуш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже ці­каво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну зем­лю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною сто­роною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до бать­ків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька по­ховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розпові­дала, та й сама бачила, хоч малою була… От я тут живу вік, а во­лошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобрив­ців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут… Зберігся пучечок, з України завезений — якось нові переселенці подарували,— і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною… Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий,— далебі, журба бере, так би й полетіла туди…

Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій ма­тері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, соняч­ної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мов­чав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам’ятає.

(536 сл.)                                                                           (І. Багряний)

Літо залітало у вікна вишневими пелюстками, п’янкими па­хощами садків, що відцвітали. Білою віхолою захопило воно князя, закрутило-закружляло в нього за плечима, а потім, не­сподівано випередивши його в дверях, увірвалося до щойно зве­деної споруди, дрібними квітками розсипалося по долівці.

Темна тінь, що вкрила стіну, нагадала той день, коли він дізнався про смерть батька — великого київського князя Во­лодимира.

Тонке мереживо золотавих ліній витягло з пам’яті згадку про зустріч зі стольним Києвом.

Пригадалося, як крок за кроком об’єднав навколо Києва близькі й далекі землі, як зростали по цих землях нові міста, як будувалися там за його наказом великі та малі церкви, як процвітали скрізь ремесла, збагачуючи державу витворами, що цінувалися в усьому світі.

«Ні, сила держави — не в безстрашних воїнах, не в міц­них мурах та непідступних валах,— подумав Ярослав, шукаю­чи очима маленького учня.— Сила — у цьому хлопченяті, що жадібно ловить кожен порух учителевої руки. Тож треба под­бати, щоб Софія не тільки була великим храмом, а й стала осе­редком книжної науки».

Пізніше Ярослав здійснив свій задум. Саме в Софії Київсь­кій була розташована найбільша на Русі бібліотека, де книж­ки не тільки зберігалися, а й перекладалися та переписували­ся. Була тут і школа, де навчали охочих до науки дітей.

Все своє життя дбав Ярослав про поширення освіти й куль­тури у своїй державі. Тому й назвали його Мудрим.

Великою та могутньою була Київська Русь за його князю­вання. Непереможною виявилася сила мудрості, зерна якої посіяв Ярослав серед свого народу.

(475 сл.)                                                           (За О. Данилевською)