“Патетична соната” – найвищий злет драматичного генiя Миколи Кулiша
“Кометами здiймаються ракети, червонi, голубi, зеленi. Танцює свiт. Патетичний концерт. I тiльки низько над обрiєм висить блiдий, пощерблений серп мiсяця – розп’ятий мiфiчний Христос.”
Україна в п’єсi постає розп’ятою i розгубленою, наче на роздорiжжi. Вона обливається кров’ю i кожному до цього байдуже. Усi бачать тiльки те, що хочуть бачити: єдину-недiлиму Росiю, “воскреслу Україну” або зорi революцiї. Хто ж пануватиме над матiр’ю Україною? У творi вiдчутне постiйне протистояння. Герої наче вболiвають за долю держави, а насправдi кожний хоче добра i щастя для себе, хоче задовольнити свої потреби. “Хай живе радянська, хай уже буде й соцiальна, аби тiльки українська республiка”, – говорить “учитель запорозької кровi” Iван Iванович Ступай-Ступаненко. Такi ступаненки iдуть за своїми мрiями i слухаються своїх iдеалiв, їм потрiбне здiйснення бажань будь-якою цiною. Мене вражає, як глибоко Микола Кулiш вiдчуває проблему України. Бо виявляється, що вона, наша ненька, нiкому насправдi не потрiбна. До того ж, автор порушує ще одну проблему i виявляється, що покинутою лишається не тiльки Україна, а й людина. “Чоловiк не недоробок, щоб його втикати отак в землю…” Натовп наштовхується на убитого, якого поспiхом закопали в землю – таким способом показано нiкчемнiсть людського життя у суворi роки революцiї. Слiд провести паралель мiж п’єсою М. Кулiша “Патетична соната” i новелою М. Хвильового “Я (Романтика)”. У п’єсi є такий самий лiкар Тагабат – бiльшовик Лука, i, що найжахливiше, такий самий “Я” – Iлько Юта, як це не прикро, людина малодушна, що постає ганьбою для iдей революцiї. Iдеї вирiшують долi людей i визначають стосунки мiж ними, а це, на думку автора, закони хворого людського суспiльства.
П’єса “Патетична соната” насправдi прекрасна, бо написана людиною, що бачила Україну наскрiзь i вiдчувала кожний її подих. М. Кулiш i в життi був повнiстю вiдданий Українi, вiн i жив i помер заради неї.
Січень 2009
“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)
“Україна мусить дати найкращих у свiтi Марк Твенiв” (за комедiєю Миколи Кулiша “Мина Мазайло”)
Микола Кулiш жив i творив у добу великих соцiальних перетворень. Вiн мрiяв про такi часи, коли розквiту культури не буде заважати мiщанство, коли свої власнi автори будуть писати такi сатиричнi творi, що можна буде говорить про власних Марк Твенiв. Саме таким письменником в українськiй лiтературi був i залишається талановитий письменник Микола Кулiш. У нас є всi пiдстави стверджувати цю думку навiть тодi, коли б вiн написав тiльки один твiр – “Мина Мазайло”.
Ця п’єса дала бiй мiщанству, з його “канареєчним” побутом, затаврувала свiт “убогих душ”, що почали радiти тому часу, коли все українське вважалось “нижчого” сорту, поспiшали вiдмовитись вiд усього українського, навiть власного прiзвища, що прийшло вiд батькiв.
П’єса виявилась такою талановитою, що не втрачає своєї актуальностi й сьогоднi, бо саме така доля справжнiх творiв мистецтва. Комедiя не тiльки разючо талановита, вона ще й “дуже українська”. Чого варте тiльки прiзвище, яке хоче додати до Мазайла син Мокiй, Квач.
Правим був i залишається Лесь Танюк, коли стверджує: “Глядач прочитував Кулiшевий гротеск як полiтичну сатиру на мiщанство в цiлому, на фiлiстерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої нацiональної упередженостi й зверхностi – вiд “хатнього” українського нацiоналiзму…”
Хтось iз критикiв назвав твiр Миколи Кулiша “фiлологiчним водевiлем”, але, на мою думку, це означає тодi звузити значення комедiї. Хоча, справдi, в основу цiєї п’єси покладено мовне питання. Сюжет твору надзвичайно простий. У 20-i роки в Українi розгорнулась полiтика українiзацiї. У центрi комедiї сiм’я Мазайлiв. На чолi родини стоїть чиновник з управлiння “Донвугiлля” Мина Мазайло.
Коли спостерiгаєш над тим “муками” засвоєння росiйської мови Миною, то сльози виступають на очах, але сльози вiд смiху, а не жалю. Заради мiщанського розумiння якоїсь вищої культури людина втрачає посаду. Добре, що зразу й покарання прийшло.
А чого вартий образ тьотi з Курська – не бiльше й не менше, як Мотрона Розторгуєва. Це блискуче досягнення автора. П’єси Миколи Кулiша вiдзначаються гостротою проблематики, емоцiйною напруженiстю, реальним рiзьбленням характерiв i, звичайно, актуальнiстю. Цей художньо довершений твiр здобув визнання авторовi не тiльки в Українi, а й далеко за її межами.
Людина, яка створила перший у пiсляреволюцiйний час українсь кий буквар, що назвав “Первичкою”, добре мiг писати “фiлологiчний водевiль” “Мина Мазайло”. Фрази, взятi з твору звучать, як афоризми. Ось, наприклад, що про своє прiзвище говорить все та ж тьотя Мотя: “Треба буде й собi трошки одмiнити прiзвище. Розторгуєва – це прекрасне прiзвище, та жаль, не модне тепер… От, наприклад, Мєталова -Темброва – зовсiм iнша рiч…”
Прiзвище, дане нам вiд своїх пращурiв, що пов’язує людину зi своїм родом, народом не можна мiняти, як ганчiрку пiд ногами. Протягом багатьох столiть в Українi, особливо в селах, казали про якусь людину: “Бондарi завжди були чесними, увесь рiд такий, або, навпаки, Мокренки усi ледащо, краще не знатись з ними”.
А Мазайло живе у двадцятому столiттi, вважає себе iнтелiгентом, а поводить себе, як великодержавний шовiнiст. Добре те, що вже у кiнцiвцi твору ми бачимо, що зло покаране. Менi п’єса дуже сподобалась i влучним словом, i муками засвоєння росiйської мови, i об’єктивним зображенням життя. Мабуть, таки справдi наша земля умiє народжувати найкращих Марк Твенiв.
Екзистенцiальнi мотиви у романi Валер’яна Пiдмогильного “Мiсто”
Екзистенцiальнi мотиви у романi Валер’яна Пiдмогильного “Мiсто”
Серед усiєї рiзноманiтностi i неоднорiдностi нової української лiтератури вiд часiв I. Котляревського i до сьогоднiшнiх днiв, безсумнiвно, одним iз найяскравiших її явищ стала епоха 20-30-х рокiв XX столiття. Вона представлена цiлою плеядою непересiчних митцiв, як-то: М. Рильський, М. Зеров, М. Кулiш, М. Хвильовий та багато iнших. Однак в ряду надзвичайно талановитих письменникiв, поетiв, драматургiв того часу кожен виокремлювався з-помiж iнших i своїми особистiсними якостями. Наприклад, М. Хвильовий – усiх хвилював, примушуючи задавати ся широким колом питань сучасностi, М. Зеров – був взiрцем академiзму i в мистецтвi й у життi, а от В.Пiдмогильний був охарактеризований одним iз своїх сучасникiв – Ю. Смоличем – як надзвичайно iнтелiгентна особистiсть та найбiльш iнтелектуальний письменник.
Бачиться, заувага Ю. Смолича не втратила своєї актуальностi i донинi. Бо недарма ж твори письменника, якi не так давно повернулися з радянських спецхронiв, зачаровують сьогоднiшнього читача багатою образною мовою, вражають глибоким осмисленням одвiчних унiверсальних людських питань: хто я в цьому свiтi? куди прямую у життi? – i проблем, притаманних українському народу, як-то: стосунки села i мiста, нацiональне питання та iншi.
I це не дивно, адже В. Пiдмогильний , надихнувшись милозвучнiстю маминих пiсень, багатством рiдної мови, лiтературною традицiєю українських письменникiв вбирав усе найкраще i зi свiтового мистецтва, особливо ж iз класикiв французької, росiйської лiтератури. Така школа художньої майстерностi, пiдсилена неабияким мистецьким чуттям та гостро аналiтичним розумом, врештi й дала можливiсть письменнику осмислити проблеми свого часу i рiдного народу на небувало високому iнтелекту альному рiвнi. До речi буде сказано, що весь спектр проблемної палiтри В. Пiдмогильного так само злободенний i для нашої епохи.
Говорячи про творчу спадщину письменника, треба вiдзначити, що вона надзвичайно строката i в жанровому i в проблемно-тематичному планах. Хоча Пiдмогильний прожив i не довге життя, проте у його доробку є аж два романи, повiсть, кiльканадцятеро новел, i кожна рiч по-своєму оригiнальна, цiкава i глибока. Та вершиною творчого генiя митця все ж став роман “Мiсто” – твiр, який викликав небувалий ажiотаж у 20-i роки, а повернувшись у 80-i так само не мiг залишати байдужим читачiв. I причин тому декiлька. Найперше, це високоху дожнiй роман. По-друге, проблематика твору нова, точнiше, спосiб бачення старих проблем своєрiдний за своєю суттю i талановито втiлений в образнiй системi. А ще роман “Мiсто” можна вважати одним iз перших фiлософських романiв в українськiй лiтературi, в якому органiчно переплелося побут i психологiя, мистецтво i фiлософiя.
Не будемо продовжувати перелiк, а лише ще раз подивуємося як В. Пiд-могильний силою свого розуму i таланту змiг створити образ героя – Степана Радченка, погляди, свiтовiдчуття, поведiнка якого, за спостереженнями сучасних дослiдникiв, повторюють фiлософськi побудови французьких екзистенцiалiстiв А. Камю, Ж. П. Сартра. Але що найцiкавiше, роман В. Пiдмогильного написаний набагато ранiше, анiж французькi мислителi зумiли повiдати свiту, що сучасна людина – самотнiй подорожнiй, закинутий у цей безглуздий свiт, i все, що є у нього, це безмежна свобода, яку вiн має або спрямувати на творення гiдного iменi Людини життя, або ж гинути, не вiдаючи, що є вищi цiлi i справжнi iстини, як-то, любов, творчiсть. Саме цi надзавдання роблять iз людини Людину, надаючи смисл її iснуванню або екзистенцiї. Звичайно ж, буде перебiльшенням говорити, що образ Степана Радченка – це суто екзистенцiалiстський образ. Нi, В. Пiдмогильний просто спостерiг людину свого часу i, проаналiзувавши її життя, зробив певнi висновки, i вони в свою чергу виявилися суголоснi iдеям французьких екзистенцiалiстiв. Наприклад, Радченко завойовує мiсто, жiнок, намагається досягти якихось вершин в життi, але з кожним кроком, з усе збiльшуваною кiлькiстю вражень вiн починає усвiдомлювати, що насправдi його життя позбавлене глибинного смислу, що вiн просто-напросто борсається у життi, точнiше, життя грається ним. Усвiдомлення цього факту вiдбувається не вiдразу: В. Пiдмогильний проводить свого героя через ряд випробувань: через розчарування власними силами, через смерть близької людини Зоськи, через трагедiю Максима – всi цi точки на життєвому шляху Радченка врештi вiдкривають йому очi на власне безглузде iснування. Герой знаходить спосiб реалiзувати себе у цьому свiтi, надати своєму життю смислу – вiн починає творити, стає письменником, щоб написати повiсть про людей, а, може, i про себе, розповiвши їм, що життя – це безмежна свобода, але цiлеспрямована i осмислена самою людиною.
Окрiм цiкавих фiлософських пластiв роману, якi iнколи глибоко прихованi i зрозумiлi або вузькому колу iнтелектуалiв, або ж тому хто добре попорпається у творi, “Мiсто” дасть поживу i багатьом iншим своїм читачам: хто цiкавиться психологiєю, любиться у спостереженнi людини – порадiє тонко виписанiй душi героя; кому до вподоби любовна проза, той також буде iз захопленням спостерiгати життєвi перипетiї Степана. I це не межа тем, iдей, мотивiв роману “Мiсто”. Так само як не був цей твiр межею творчого польоту В. Пiдмогильного, на жаль, жорстоко обiрваного свавiльною рукою сталiнської тиранiї.