Ось і зарості високого бур’яну та рідкого чагарнику! Саш­ко трохи відстав від Миколки, якого тягнув за собою невтом­ний пес, очевидно, зрозумівши наміри свого господаря. Мико-лка його на секунду пригальмував, чекаючи на Сашка. Разом забігли у густі бур’яни.

Миколка схопився за ремінь повідка й рішуче поліз у чор­ний отвір у землі. Хлопці, вимкнувши ліхтарики, навпомац­ки почали пробиратися у далекий лівий куток підземелля, де розгледіли зяючий чорнотою хід. Вони побачили відчинені двері. Миколка присвітив ліхтариком. Масивні дубові двері, що простояли віки, тепер швидко зотліють від доступу кис­ню. Куті залізні завіси чимало поіржавіли. Тепер зачинити за собою ці двері не можна. За ними починалися сходи, що вели кудись униз.

— Сміливіше, Сашко! За мною! Кудлаю, вперед! — Микол­ка увімкнув ліхтарика, освітлюючи дорогу.

Стіни підземного ходу були викладені давніми будівельни­ками якоюсь дивною плоскою різнокольоровою цеглою з об­паленої глини. Над головою було склепіння з цієї самої цегли. Ширина ходу була близько сімдесяти п’яти сантиметрів. Ви­сота до найвищої точки склепіння приблизно два метри. Сис­тема постачання повітря працювала погано: стояла затхлість і ще був такий запах! Щось таке, що неможна описати слова­ми! Можливо, це був запах стародавнього курива, ладану або іншого зілля. Його ледь помітна присутність у повітрі підзе­мелля трохи паморочила голову. На секунду хлопці зупини­лися в приголомшливій тиші.