Архів позначки: Андрій Малишко

ДОЛЯ ЛЮДИНИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ У ПОЕЗІЯХ А. МАЛИШКА

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою Слалось вольнеє поле і дихали груди, Я за тебе стояла б, мов криця.

А. Малишко «Це було на світанку».

Син України — Андрій Самійлович Малишко — зробив великий вне­сок у духовну скарбницю свого народу. Народжений у бідній селянській родині, він завжди прославляв людину праці — хлібороба, тесляра, учи­теля, безмежно любив свою яворову батьківщину — Україну. Цими ж рисами наділені його герої: Хома Метелик, Докія Петрівна, Трохим Іва­нович, мати — Ївга Базилиха.

Малишко прагне, щоб його сучасники відчули святість рідної землі, виховує це відчуття в собі:

Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала з піснями солов’я, Відвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!

Доля простої людини завжди пов’язана з працею на рідній землі.

У вірші «Урожай» колишній бідняк Хома Метелик завдяки відданості землі, творчій праці на ній сам змінює свою долю на краще, стає рільни­чим бригадиром, здобуває повагу серед таких же трударів:

0 мій врожаю, світла моя доля, Візьму я колос, тихо коливну,— Люблю твій шум і шепіт серед поля

1 серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю — Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немаєьвже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно почи­наєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній па­м’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після пе­ремоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюже­том. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого В осінню прохолоду, Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини: Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існуван­ня. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, кра­сива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди.

У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кра­щої долі людей земля теж заступається за бійця-юнака:

І вже земля, піднявши цвіт…

Кричить: — Це наш! Іду на звіт.

Непомітна трудівниця своєю любов’ю до землі, звитяжною працею для людей підіймається до рівня Прометеєвого подвигу, віддаючи їм усе жит­тя, щоб доля їхня була щасливою. Велич створеного людськими руками на землі така, що їй дивуються навіть ближні й дальні планети, а для чесної трудящої людини це не подвиг, а просто сенс життя — бачити свою рідну землю вільною, щасливою, багатою:

Я радуюся, множачи життя

У вічному блакитному розгоні,

Коли земля, рожева, мов дитя,

До уст моїх кладе свої долоні.

Життя, творчість Андрія Малишка були зразком відданого служіння своєму народові. Олесь Гончар так оцінив поетичний доробок поета: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж згоря­ють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким уявляється мені Малишко».

ВІРШІ А. МАЛИШКА, ЩО СТАЛИ ПІСНЯМИ

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , , , ,

Поезія А. Малишка — глибоко лірична, щира, безпосередня. Поет гли­боко переживає те, про що пише. Його творам притаманна ліричність, емоційність, простота, прозорість змісту. Тому однією з особливостей поезії А. С. Малишка є її музикальність. Поет був сам музично обдарова­ною людиною, мав чудовий голос (баритон), добре співав.

На слова А. Малишка написано понад сто пісень композиторами О. Білашем, Платоном та Георгієм Майбородами, Л. Ревуцьким та іншими. Це передусім «Пісня про рушник», «Учителька», «Ми підем, де трави похилі», «Київський вальс», «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небе­са», які стали народними, принесли їх автору заслужену славу.

Неперевершена краса природи і повінь людських почуттів, освяче­них коханням, ліричні спогади про батьківський дім і філософічні міркування про сенс людського життя — такий тематичний діапазон пісень А. Малишка.

Любов до пісні в А. Малишка від його матері. Вона співала разом із сином багато пісень. Кажуть, ніхто з письменників не знав стільки пісень, як А. Малишко. А перші пісні написав поет на пропозицію О. Довженка ще в період ранньої творчості до кінофільму «Щорс». «Богунська чет­верта» («Гей, за Десною люди веселі») звучить до сьогодні. Уроки війни співали його пісні «Партизанська», «Як збирались хлопці до загону».

Поєднання задушевних інтонацій, загальнолюдської теми материнської любові, традиційного народнопоетичного мотиву чекання сина поет відтворив у «Пісні про рушник» («Рідна мати моя»):

Я візьму той рушник, простелю наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. I на тім рушникові оживе все знайоме до болю, I дитинство, й розлука, і вірна любов.

Поет говорить насамперед про материнську любов, від якої немає у світі нічого святішого. А. Малишко змушує кожного згадати своє дитин­ство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, відтворити і біль розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини. Матір вірить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символізує життєву дорогу людини і материнське благословіння. Цю пісню А. Малишко написав разом із ком­позитором П. Майбородою.

Чудові пісні на вірші А. С. Малишка написав композитор-пісняр Олександр Білаш. Серед них слід відзначити ліричні пісні «Цвітуть осінні тихі небеса» та «Стежина». Ні кінця, ні краю немає стежині людсь­кого життя, бо одні покоління змінюють інші, але незмінним залишаєть­ся почуття вдячності рідному дому, отчому порогу. Роздумами ліричного героя про людське життя, його духовні цінності сповнена пісня «Стежина»:

Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ Ота стежина в нашім краю, Одним одна біля воріт.

А. Малишко і П. Майборода оспівали і працю скромної сільської учи­тельки:

Учителько моя, зоре світова,

Звідки виглядати,

Де тебе знайти?

На столі лежать зошитки малі,

Дітвора щебече золота, золота.

У співавторстві з П. Майбородою був написаний цікл пісень про Київ («Пісня про Київ», «Київські зорі», «Київський вальс»):

Знову цвітуть каштани, Хвиля дніпровська б’є, Молодість мила, ти щастя моє.

У пісні «Білі каштани» («Пісня про Київ») поет прославив знамениті київські каштани:

Білі каштани — Щастя моє. Київські ночі,

Зустрічі в саду — В серці, куди не піду.

Темі кохання присвячена пісня «Ми підем, де трави похилі»:

Ми підем, де трави похилі, Де зорі в ясній далині, I карії очі, і рученьки білі Ночами насняться мені.

Ось такі вони, пісні на вірші А. Малишка. Щирі, емоційно наснажені, сповнені любові і теплоти.

ЛЮДСЬКА ДОЛЯ ТА ЛЮБОВ ДО РІДНОЇ ЗЕМЛІ У ТВОРЧОСТІ А. МАЛИШКА

11 клас, Твори з української літератури, ,

Ти мене з дитинства підіймала, Хліб дала з піснями солов’я, Відвела доріг мені немало, Земле, зореносице моя!

А. Малишко

Вогонь Прометея. Горить він у серці юнака зі Смоленщини, спале­ного фашистами на кручах України.

Вогонь Прометея горить у серці «хлопчика з монгольськими очима», вічно юного душею Андрія Малишка, горить цей вогонь любові до своєї рідної України, її народу.

Скільки пісень, поем, віршів написано про звичайного скромного трудівника, який свою працю тісно пов’язує зі своєю долею, з любов’ю до рідної землі. Для чого земля, коли немає на ній щасливої людини? Для чого людина, коли у неї немає рідної землі-батьківщини, якій вона віддає всю свою снагу, працю?!

Отже, доля людини тісно пов’язана із долею землі, яку треба прикра­шати, збагачувати своєю невтомною працею, любов’ю. Якщо перегорну­ти усі 10 томів творчого доробку А. С. Малишка, то переважають твори, в яких розкривається ця тема.

Сам виходець із селянської родини, Малишко не з книжок знав жит­тя людини-хлібороба, яка в часи воєнного лихоліття стає солдатом, але думками лине до своєї стихії — мирної праці на землі.

Ще зовсім молодий поет розумів суть поєднання людини і землі:

Глянем в райдужні поля.

Там лежить моя родима,

В темнім цвіті несходима,

В битвах радісна земля! Як щиро радіє урожаєві Хома Метелик, рільничий бригадир, бо знає, що своєю працею, любов’ю до землі він покращує свою долю і долю землі — України:

Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка сяє, ніжна і проста. У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста. І материнська доля переплітається з долею землі, бо хто ж, як не ма­тері, обробляють землю, щоб вона була не тільки багатою, а й красивою:

Руки смаглі, чесні і робочі,

Півстолітні чесні мозолі. Такими ж люблячими землю постають перед нами теслярі, кашова­ри, прості солдати, колишні трударі. У них одна мета: розбити ворога і по­вернутись до мирної праці, бо безмежно люблять свою землю.

У «Баладі про колосок» Малишко розповідає неординарну історію: у по­раненого солдата на грудях від теплої крові проросло зернятко, яке солдати кладуть у попелище:

Іде солдат, бреде солдат І стане ненароком: Торкне рукою колосок, Хазяйським гляне оком І пригада отецький дім, Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.

У людини, яка віддала своє життя за рідну землю, хоч і коротка, але прекрасна доля:

.Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця. Жив солдат, умер солдат.

Але товариш Зозулі не згоден із такою долею побратима:

Ні,— сказав товариш тихо,—

Я ім’я твоє беру.

І зову його по звичці:

— Є Зозуля? Де він? — Я! —

На вечірній перекличці

Ожива його ім’я.

У циклі віршів «Україно моя» поетове «я» зливається з «ми» всього народу. Від імені народу він виявляє безмежну любов до своєї рідної землі, здатний за неї померти, аби її доля була щасливою:

Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Після Вітчизняної війни народ відбудовує зруйноване фашистами гос­подарство. Андрій Малишко не залишається осторонь.

У 1948 році видає поему «Це було на світанку», у якій змальовує тяжку і в той же час прекрасну долю жінки-трудівниці, яка всю свою силу і сна­гу віддала землі-годувальниці.

Складний життєвий шлях пройшла ця жінка. Бідність, участь у гро­мадянській війні, втрата чоловіка. Вона підняла на ноги і виховала трьох дітей — справжніх громадян своєї землі. Докія Петрівна щаслива тим, що обробляла землю, прикрашала її:

Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вмила потом і колосом заколосила. І немає більшого щастя для людини, як зв’язати свою долю з рідною

землею. Докія Петрівна смертельно хвора, але вона не боїться вмерти,

бо залишила по собі хорошу пам’ять:

Підуть люди в луги, на устояні роси, Буде жайворон в небі дзвеніть малиново. «Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси, «Тут Докія співала»,— і родиться слово.

Ховають жінку у світлий день. Від старого до малого вийшли прово­дити трудівницю в останній путь, бо така людина заслуговує на пошану:

Ордени її винесли всі шанобливо,

На хустині гаптованій винесли далі

«Знак пошани» — за перше врожаїсте літо,

За життя її світле й труди небувалі

Все відзначено й людям в серця перелито!

Навіть земля, яка доводила, що Докія слабка і підвладна її силі, по­клонилася трудівниці.

Андрій Самійлович Малишко прославляв просту людину — трудів­ника, і те, що він писав про цих людей, можна з повним правом віднести і до нього самого, бо він теж віддав усе своє життя заради щастя людей, щастя своєї рідної землі:

Де б не йшов І де б не знав чужі краї, Я бережу її любов, Труди і помисли її.