Творче завдання: доповнити текст міркуваннями про роль і значення української пісні в житті народу.

Із глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше.

Як кожна людина бере з собою в далеку дорогу лиш те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб — фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: леген­ду, казку, переказ, билину, думу, співанку. І в цій діадемі мистецькій найціннішою перлиною, напевно-таки, є пісня — синтез слова й мелодії.

Пісня є квінтесенцією, тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків сердечним жаром багатьох поколінь.

Усе зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі народи й цивілізації. У пожарищах війн — від монгольських до фашистських руйновищ — рушилися мури й фортеці, горіли храми й палаци, нищилися фрески й мозаїки, попеліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня — мов Фенікс…

Живий голос батьків, дідів. Заповіт нащадкам. Духовна естафета поколінь. Пісня…

Вона супроводить нас ціле життя. Над колискою — і над мо­гилою. На весіллі — й на ратнім полі. Від язичницьких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки — до кабін космічних кораблів. У час найбільших святкувань, народних гулянь. У хвилини самотності. З нею штурмували океанські глибини й зоряні висоти. А в часи війн, в чорні дні реакції йшли на штурм чи на страту — з піснею на вустах.

Пісня-розповідь. Пісня-клич. Сповідь. Реквієм. Вибух. Освідчення. І романс, і притча, і марш, і гімн. «Стелися, барвінку» й «Козака несуть», «Заповіт», «Два кольори», « Ле леченьки »…

У горі й радості, в праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлішим.

Ти роз’ятрюєш душу — й лікуєш рани душевні. Порядного робиш мужнішим, лихого — добрішим. Викликаєш у нас найширший спектр, найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від нестримного вогню, від гніву бурхливого — до сліз, теплих, ніжних та лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик — яблуневий цвіт…

Яка то розкіш і яке то щастя, що ти в нас є.

Серед небагатьох найбільших зблисків людського генія я сміливо ставлю тебе. Мабуть, багато хто з нас може сказа­ти: всім хорошим, всім душевним у собі, може, у першу чер­гу, я зобов’язаний книзі й пісні…

Людина, яка по-справжньому любить гарний спів, не може бути поганою. І сама стає джерелом добра, краси, справедли­вості. І якщо говорити двома словами, то пісня — джерело лю­дяності.

Важко пояснити той феномен, сліпучий зблиск слова й ме­лодії, що діє на нас як озонне, чисте повітря, пронизане сяй­вом блискавки.

Вона — як незглибна криниця, дно якої оповите памороз­зю віків десь у незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь — та й дна не видно…