У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов’язковими для виконання. Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.

Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори із греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави. Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. У галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.

У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину «Руську правду». Вона була правовим кодексом держави, що в перше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювало майнове розшарування, панування князів і бояр над прости людом.

Ф-ї РП:

• Урегулювання тогочасних відносин
• Зміцнення князівської влади
• Розв’язання питань власності
• Уст відповідальності за злочин

Правда Ярославичів, або Устав Ярославичів — збір законів, виданий 1072 року князями Ізяславом, Святославом та Всеволодом, що найменували себе «Ярославичі», а доба правління та міжосібної боротьби відома як Тріумвірат Ярославичів.

«Правда Ярославичів» дещо схожа на «Руську правду» Ярослава Мудрого. У ній була скасована кровна помста, і замінена грошовим штрафом. Закони, видані Ярославичами були написані лише у їх інтересах та для користі їхнього майна та господарства. Внаслідок їх егоїстичного панування почалася роздробленість Русі, яка була частково призупинена їх нащадками.