Десь далеко-далеко, далі Землі та Сонця, там, куди пада­ють зорі, лежить Буян-острів. Зростають на ньому буйні тра­ви, тягнуться вгору чудернацькі квіти. А пахощі які! Наче всі­ма медами світу запахло в повітрі. Недарма ж щороку тисячі пташиних зграй линуть на цей острів, шукаючи притулку від холодної зими. Адже острів цей — казковий Вирій, найкраще місце і на землі, і на небі.

Посеред острова височіє старезне дерево — прадуб.

Під деревом хлюпоче ясними водами озеро з живою водою: хто скупається в ньому, той ніколи не знатиме хвороб, а як і бу­ла яка рана, то відразу загоїться; якщо ж мертвого покропити тією водою, то знову оживе.

Охороняє всі ті дива мудрий сонячний птах Сокіл, що си­дить на самісінькому вершечку дуба-стародуба та пильно огля­дає золотавими очима далекі обрії.

Одного разу сидів Сокіл у глибокій задумі, зронив дві сльо­зи — білу й чорну. Впала біла сльоза в живоозеро — з’явився на світ Білий Лебідь; впала чорна сльоза в чудодійну воду — з’явився Чорний Лебідь.

Від Білого Лебедя струменіло таке дивовижне сяйво, ніби міріади нових зірок спалахнули. Добро та спокій розлилися навколо. Розправив крила Чорний Лебідь — і темрява затули­ла світло. Кинувся він на білого птаха — посипалося навсібіч біле пір’я.

Відтоді повелося на світі: де Чорний Лебідь, там морок, біда, смуток; а де Білий — там світло, добро, радість.

(200 сл.)    (За О. Данилевською)