З-поміж безлічі книг, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввіб-рали в себе науку віків і мають для народу заповітне значення.
До таких належить «Кобзар» — книга, яку український народ поставив на чільному місці серед успадко-ваних з минулого національних духовних скарбів. Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, скла-далися на дернистих дорогах життя поета, писалися то в мандрах, то в казематах, соталися при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспійських, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написана поза межами рідного краю, усюди струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушах паперу та в захалявних книжечках поетова рука похапцем, крадькома записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони вічні слова.
Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з великого життя українського кріпака Тараса Шевченка — від його юності й до останнього подиху — увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було на-йменовано «Кобзарем». Відтоді, впродовж багатьох десятиріч, книга ця буде настільною для кожного українця.
У «Кобзарі» поет передусім висловив самого себе, адже від першого й до останнього рядка книга напов-нена індивідуальним поетовим почуттям. Тут Шевченків темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкри-тості душа. Тут вистраждані ним думки, пережиті ним кривди, картини його дитинства і його мова. Тут його розум мислителя, могутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людське життя і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисте, індивідуально забарвлене. Однак мистецтво здатне творити диво: внутрішній світ Тараса Шевченка постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє.
Найгостріші суспільні драми й найтонші нюанси інтимного почуття, гнівний біль неволі, хвилини розпачу, жалі понівеченого життя, голос потоптаної та пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз пере-ходить у прокляття, у вибухи прометеївського титанізму, — все скипілося в художню цілісність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вогнем поетового почуття:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Саме з цієї любові виросла вогненна поезія «Кобзаря», саме це синівське почуття й живило той дух про-тесту, бунтарства, яким наповнена Шевченкова книга.