Наша дума, наша пісня не вмре, не загине.
Т. Шевченко
Українська пісня! То замріяно журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвінка, мов той струмочок весняний, то гнівна, як розбурханий Дніпро. Хто її не любить! Але, мабуть, ніхто так не кохався в ній, як Дмитро Іванович.
Особливо його серцю були милі старовинні козацькі пісні, і коли Дмитро Іванович дізнавався, що в якомусь, бодай най-віддаленішому, селі є старий дід чи кобзар, який знає не відомі ще йому пісні, він негайно вирушав до нього.
В пошуках пісенного фольклору так само, як і музейних скарбів, він обійшов майже всю Україну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харківщини й Полтавщини, побував на Херсонщині і в Таврії, подорожував на Київщині та Чернігівщині.
Нелегкими були ці пошуки, доводилося багато в чому собі відмовляти, а то й лишатися без копійки в кишені, але пісня вела все далі й далі.
Дмитро Іванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарів, пастухів, старих селян. Він вважав за найкраще робити записи пісень та історичних дум з уст народних. Але ще краще, казав він, коли пісню одразу записати й на голос. Тоді вона зберігає свій національний колорит, свою неповторну чарівність.
Дмитро Іванович, бувало, запише пісню на голос, а потім і сам кілька разів проспіває, щоб добре запам’ятати мелодію, зберегти всі нюанси пісні такими, якими почув од співака.
В своєму житті він часто зустрічав людей, які не могли передати пісню словами — «Проказати — не прокажу, а проспівати, то доведу», їм краще вдавалося відтворити пісенну красу на голос, коли її проспівають. Траплялося й таке: запише якусь пісню зі слів, а коли виконавець співає її, деякі слова замінює. Тоді в записній книжечці з’являлося два, а то й три варіанти однієї і тієї ж пісні.
За своє життя Дмитро Іванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилаті вислови, прислів’я, пісні. Його дуже сердило, коли він чув зіпсовану пісню, в яку вскочили слова, що засмічували й перекручували її зміст. Тоді вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристів, літніх пастухів і отак добирався до чистих незамулених джерел народної творчості.
Дуже боляче реагував Дмитро Іванович на те, коли хто-не-будь із селян виконував пісні «без смаку, без складу і без ладу», а намагався співати рідні пісні «по-панському», замінюючи свої «мужицькі» слова «панськими».
В таких випадках Дмитро Іванович клав перо й просив співака.
— Ти мені, козаче, заспівай старовинної — чумацької або козацької, такої, щоб аж за серце взяло.
Коли таке прохання дивувало співака, Дмитро Іванович підказував йому:
— А ви, голубчику, чули таку пісню:
Ой не знав, не знав козак Супрун, Як славоньки зажити, Зібрав військо, славне Запорізьке, Та й пішов він орду бити.
— Чув, та забув на голос.
— Тоді слухайте — я заспіваю.
І він співав, та ще так, що в того «голубчика» аж сльози виступали на очах. Слухав він і думав: «От тобі й пан, а співає по-нашому, по-мужицькому!» І серце відгукнулося саме тією піснею, по яку приїхав «пан у капелюсі».
Ось так рядок за рядком, строфу за строфою і збирав Явор-ницький невмирущі скарби народної творчості. А 1906 року він видав у Катеринославі збірку «Малоросійські народні пісні», до якої ввійшло понад 800 пісень та історичних дум.
(505 сл.) (І. Шаповал)