Російська імператриця Катерина II вельми любила удавати з себе безкорисливу покровительку й меценатку філософів, підкреслювати свою наближеність до їхніх шукань сенсу людського існування. 1787 року, подорожуючи Україною, вона почула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: чому не знала про нього раніше? Чому він не охоплений її увагою й милістю? Негайно звеліла своєму фаворитові Потьомкіну розшукати Сковороду і переказати йому милостиве повеління, аби переселився до столиці Росії, щоб вона завжди, коли забажається, могла з ним зустрітися й поговорити про насущні питання буття. Але ніхто не знав, де шукати філософа, бо в нього не було місця постійного проживання. Розпочалися пошуки. Вірнопіддані імператриці мусили вдовольняти кожну її забаганку, оскільки не раз переконувалися, який великий гнів може впасти їм на голову.
Так самовіддано в державі розшукували тільки небезпечних злочинців. З Харкова, де зупинилася зі своїм велетенським почтом імператриця, в усі кінці Слобожанщини полетіли вершники. І нарешті один з них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом, і грав на сопілці. Поблизу безтурботно пощипувала соковиту траву вівця, яка, звичайно ж, анітрохи не підозрювала, що за знаменита особа її пастух, котрого жде в столицю імперії августійша жінка. Вкладаючи в свої слова найвищу повагу до цариці, посланець Потьомкіна переказав Сковороді волю Катерини. Філософ вислухав уважно, нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець мусив дослухати її до кінця. Потім філософ здивував його такими словами: «Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Так і поїхав верхівець ні з чим.
(248 сл.) (За М. Слабошпицьким)