Унікальний українець

Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справ­ляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на та­ких можна покластися: вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало.Шкода, що ця обов’язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсяк­денного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує  і бракує.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури С ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатур­ні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї ділови­тості й відповідальності, то важко повірити, що він так дале­ко просунувся б у процесі самовиховання й самовдоскона­лення.

Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він – людина, яка не губиться за несприят­ливих чи й критичних ситуацій, а навпаки – змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішу­чих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об’єктивно зберігається шанс вигра­ти, – але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припус­кав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, праг­нув скористати кожен – бодай і найменший – шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.

Отже, Петро Яцик – це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя ~ єдиним реальним виправданням життя.

        Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здо­будемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.

(439 слів)
За М. Слабошпицьким