Творча iндивiдуальнiсть письменника (Микола Зеров)

Спадщина Розстрiляного Вiдродження – то важлива i цiкава сторiнка нашої культури. 1937-I938 роки стали чорними роками в iсторiї української лiтератури. Розпрощались з життям талановитi, вiдданi своєму народовi люди. Замовкла поетична пiсня М. Хвильового, С. Плужника, М.Вороного, М.Зерова, iнших. Пiсня обiрвана, та звучатиме вона ще багато рокiв, даруючи насолоду, чаруючи серця читачiв.

Микола Зеров – представник українського неокласицизму. Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню українського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейської культури.

Класична пластика, i контур строгий,
I логiки залiзна течiя –
Оце твоя, поезiє, дорога.
Леконт де Мiль, Жозе Ередiя,
Парнаських зiр незахiдне сузiр’я
Зведуть тебе на справжнi верхогiр’я.

Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором’язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. По-моєму, в поезiї М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищої проби. Його iм’я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете, Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньої культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки талановитої молодi. До останньої хвилини життя служив своїй Музi.

1935 року, висланий до концтабору на Соловки, втративши єдиного сина, свободу, продовжував писати сонети i далi працював над перекладом Вергiлiєвої “Енеїди”.

Поета хвилювали теми, сюжети свiтової лiтератури. Сонети “Олександрiя”, “Аргонавти”, “Чистий четвер”, “Обри” ознайомлюють нас зi сторiнками грецької, єврейської, готської культур. Та з не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов’янської iсторiї: “Князь Iгор”, “Сон Святослава”, “Кулiш”. Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а й про свою чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний лише двiчi використано у цiй поезiї.

Я бачив сон. Важенних перел град
На груди сипали менi, старому,
Вдягали в довгу чорну паполому,
Давали пити не вино, а чад
…….
Нiч мiсячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
I чорний день дзвонить в стремена.

Офiцiйна цензура, органи влади постiйно не давали спокою цiй талановитiй, незалежнiй людинi. Та його поезiї далекi вiд полiтичних проблем. Замiсть того в них постають “замрiяний золотоглавий Київ”, “бiлiють вежi, золотом густим горять хрести Чернiгова”. Вiн свято вiрить в те, що

Живе життя, i силу ще таїть
Оця гора зелена i дрiмлива,
Ця золотом цвяхована блакить.